Розділ 52. Сни Бетті

Це почалося не одразу.

Спершу Бетті вирішила, що просто погано спить. Таке траплялося й раніше. Після довгих днів, важких розмов, після чергового погляду Глена, в якому було надто багато втоми й надто мало надії. Сни приходили уривками: чужі кімнати, чуже небо, дивне світло від плаского прямокутника в чиїхось руках, швидкі рядки, що бігли білою сторінкою.

Потім сни стали яснішими.

Бетті прокидалася серед ночі з крижаними пальцями й сухим горлом, пам’ятаючи не лише образи, а й сенс. Ніби хтось обережно, майже жорстоко, підіймав край щільної тканини, за якою ховалася правда. Їхній світ не був єдиним. Їхня історія не була просто життям. Десь за межами звичних законів існувала дівчина на ім’я Роза Соловйова, і ця дівчина писала їхні долі так, як інші пишуть листи чи казки.

Спершу Бетті майже переконала себе, що божеволіє.

Але видіння повторювалися...

Вона бачила сторінки. Бачила ім’я Глена, написане чужою рукою. Бачила власне ім’я поруч із його іменем. Бачила рядки, в яких був біль, що вони вже пережили, і інший, який ще не прожили, і смерть, яка чомусь здавалася не можливістю, а вже ухваленим рішенням. Фіналом. Іноді образи розпадалися надто швидко, іноді били просто в серце, і Бетті прокидалася з криком, якого не пам’ятала.

Одного разу такий кошмар виявився сильнішим, ніж зазвичай. Вона виринула зі сну різко, з розплющеними очима й магією, що вже зірвалася з пальців. У кімнаті спалахнуло світло. Повітря стиснулося, вдарило хвилею, і Глен, який спав поруч, отримав цей удар замість стіни. Він прокинувся від болю, з розбитим носом і кров’ю на губі, а Бетті кілька секунд навіть не могла зрозуміти, що сталося. Тільки в шоці й жаху дивилася на нього, на свою тремтячу руку й на тонкі золоті іскри, що ще повзли шкірою.

Після цього заперечувати стало безглуздо. Її сила змінювалася. Росла не так, як мала б рости сила звичайної обдарованої дівчини. Вона ставала глибшою, важчою, небезпечнішою, ніби всередині неї прокидалося щось старше за неї саму. Пізніше Бетті пояснила б це кров’ю короля-архімага, якби тоді знала, як назвати те, що відчувала. Але в ту мить у неї не було рідної повноцінної пам’яті. Були тільки сни, страх і майже болісна впевненість, що всі довкола живуть у кімнаті без вікон, а вона одна випадково знайшла щілину в стіні й шалено хоче побачити сонце.

Ця думка не давала їй спокою. Якщо їхній світ був створений, значить, у нього був край. Якщо в історії був автор, значить, до нього можна було простягнути руку. Якщо Роза Соловйова була справжньою Богинею і писала їхні долі, значить, її можна було знайти.

Бетті почала з Архіву. Вона шукала все, що стосувалося деміургів, зовнішніх світів, дзеркальних реальностей, Пустки, древніх переходів і заборонених кіл. Удень вона лишалася колишньою: м’якою, світлою, уважною, майже бездоганною. Уночі читала до болю в почервонілих очах, поки літери не починали плисти, а свічки не згорали до брудних воскових калюжок. Вона не розповідала нікому. Навіть Глену. Особливо Глену.

Бо Глен не повірив би й зупинив би її. А Бетті вже знала, що не зупиниться.

Першу справжню підказку вона знайшла випадково, хоча пізніше вже не була впевнена, що випадковості взагалі існують. В одній зі старих зал Архіву, куди давно майже ніхто не ходив, її потягнуло до порожнього кутка між шафами. Там не було нічого цікавого: пил, потемнілі дошки, тріщина в камені. Але магія всередині неї відгукнулася так гостро, що Бетті опустилася навколішки й почала знімати половицю майже голими руками.

Під нею виявилися руни. Вони ніби вросли в дерево й камінь, тонкі, темні, живі. Бетті не знала їхньої мови, але впізнала відчуття. Це було схоже на смак її кошмарів: холод, глибина, поклик із місця, де у світу немає твердих стін.

Вона переписала знаки в блокнот. Спершу обережно. Потім дедалі швидше. Вузли рун, схеми кіл, уривки формул, власні спостереження, здогадки, виправлення. Що більше вона працювала, то ясніше розуміла: звичайної магії недостатньо. Її сила могла дотягнутися до краю, але не могла його прорвати. Потрібен був підсилювач. Щось, що саме існувало між законами.

Пустка.

Бетті боялася навіть думати про це надто прямо. Але страх не скасовував істини. Пустка була не просто місцем. Вона була раною між світами, порожнім горлом, крізь яке іноді можна було почути те, що не призначалося для людського слуху. І якщо зв’язати її з древніми рунами, якщо пустити крізь неї власну магію не як потік, а як тонку нитку, можна було не просто побачити деміурга.

Можна було торкнутися.

Експерименти зайняли тижні. Іноді нічого не відбувалося. Іноді свічки гасли всі разом. Іноді чорнило на сторінці спухало, ніби кров під шкірою. Одного разу коло на підлозі тріснуло й лишило на камені чорний слід, який Бетті потім відтирала до світанку. Одного разу коло принесло в собі щось — невеликий блокнот із записами. Прочитавши ці записи, Бетті жахнулася. Там була описана її власна смерть… Але Бетті навіть не встигла дочитати до останнього абзацу, коли рядки почали стиратися в неї на очах, лишаючи по собі лише болісну порожнечу, ніби прагнули, щоб Бетті ніколи більше цього не побачила. Але ця стріла вже глибоко ввійшла їй у серце.

Вона записувала все. Кожну помилку. Кожну реакцію. Кожен знак, що відгукувався теплом або холодом. Блокнот ставав дедалі товстішим, важчим, небезпечнішим. Його темна обкладинка холодила пальці, ніби сама пам’ятала, до чого торкалася. Бетті ховала його під ліжком, серед речей, до яких ніхто не мав тягнутися. Дурне місце для такої таємниці. Але надто особисте, надто близьке, щоб довірити її будь-якій схованці в палаці.

І все ж одного разу коло відповіло. Це не був портал чи двері. Просто на коротку мить світ перед Бетті став тонким, як мокрий папір, і за цією тонкістю майнула вона.

Роза. Не обличчя богині, не сліпуча істота над долями, не холодний деміург, що сидить над їхнім болем із пером у руці. Лише розмитий силует рудої дівчини в чужій кімнаті, втомленої, цілком справжньої. Бетті тоді не зрозуміла цього до кінця. Їй здалося, що вона побачила лише оболонку, маску, за якою ховається щось більше. Адже не могла ж та, хто написала їхній світ, бути просто людиною.