Розділ 51. Наречена Пустки

Фрагмент з авторської трилогії Рози Соловйової «Орден Херувима Смерті»:
Незадовго до появи біля воріт Ордена. Північне віконтство Пірсів. Містечко Вейрхольм.
Беттані Пірс

Сніг бив у вікна храму так люто, ніби хотів увійти всередину й зірвати церемонію замість неї.

Беттані стояла перед вівтарним колом і не відчувала пальців. Тканина північного традиційного костюма нареченої була надто важкою, надто білою, надто чужою. Щільна вовна, розшита срібною ниткою. Хутряна накидка на плечах. Жорсткий пояс, що стягував талію так, що кожен вдих давався із зусиллям. На волоссі кріпилася тонка весільна пов’язка з маленькими перлинами, холодними, як крижані зерна.

Вона виглядала красиво. Усі казали, що вона виглядає красиво. Саме тому було особливо страшно. Краса у Вейрхольмі завжди здавалася не даром, а чимось на кшталт товару, який просто довго зберігали до відповідного покупця.

Містечко було старим, північним і майже забутим. Вейрхольм стояв між вимерзлими лісами й чорними пагорбами, де колись добували срібло, а тепер лишалися тільки провалені шахти, порожні будинки й вітри, які знали більше людських імен, ніж місцевий жрець. Родина Пірсів вважалася тут знатною. Уже давно не багатою, але достатньо давньою, щоб чіплятися за герб, титул і право дивитися на сусідів трохи звисока.

Віконт Пірс умів робити це особливо добре. Він стояв ліворуч від вівтаря, прямий, сухий, з обличчям людини, яка нарешті вдало закрила старий борг. У нього був вираз утомленого роздратування, ніби донька надто довго опиралася розумному рішенню.

Беттані не дивилася на нього. Вона дивилася на чоловіка, за якого її видавали.

Лорд Гарвін Торнвейл був старший за її батька. Широкий, важкий, із червоним обличчям і очима, які завжди здавалися вологими. Від нього пахло вином, дорогими оліями й чимось кислим, тваринним, погано схованим під святковою тканиною. Він усміхався так, ніби вже вважав її не нареченою, а подарунком, який можна буде розпакувати пізніше, у теплі, за зачиненими дверима.

Про нього ходили чутки. У Вейрхольмі чутки ходили тихо, як миші під підлогою, але Беттані чула достатньо. Третя дружина померла за дивних обставин. Друга перестала з’являтися на людях задовго до смерті. Перша, казали, викинулася з вікна північної вежі, хоча в домі Торнвейлів вікна завжди замикали. Після того випадку на них почали ставити ґрати.

Батько сказав, що це брудні плітки.

Батько сказав, що в лорда Торнвейла землі, гроші й зв’язки.

Батько сказав, що дівчина з дрібної збіднілої родини не має права вертіти носом.

Батько сказав, що Беттані повинна бути вдячною.

І ось вона стояла в храмі Семи Небес, під кам’яними ликами богів, які дивилися згори холодно й байдуже, як усі, хто ніколи не збирався втручатися. Свічки тремтіли у вузьких чашах. Жрець читав шлюбну обітницю, голосом пересипаючи древні слова, ніби сухі кістки. Люди довкола шепотілися, шаруділи хутром, кашляли в долоні. Хтось навіть плакав.

Беттані хотілося сміятися. Так, як сміються люди перед прірвою, коли розуміють, що міст уже спалили.

— Дочко віконта Пірса, — промовив жрець, піднімаючи над нею срібну стрічку шлюбного вузла. — Чи приймаєш ти волю дому, волю крові, волю Півночі й волю Небес?

Беттані почула, як за її спиною хтось затамував подих. Батько дивився на неї. Лорд Торнвейл усміхався. Жрець чекав. Усе було вирішено. Їй лишалося тільки сказати одне слово.

«Так».

Так просто. Одне коротке слово, і все її життя закінчиться. Просто дівчина стане дружиною. Просто двері зачиняться. Просто всі назвуть це правильним.

Беттані опустила очі на срібну стрічку. І раптом подумала, що якщо Небеса справді дивляться, то вони надто довго мовчать.

— Ні, — сказала вона.

Спершу ніхто не зрозумів. Слово було надто тихим, надто маленьким для такого великого храму й для такої кількості чужих очікувань.

Жрець кліпнув.

— Дитино, ти…

— Ні, — повторила Беттані голосніше.

У храмі стало так тихо, що вона почула, як сніг шкребеться у скло.

Обличчя батька змінилося першим. На секунду воно стало порожнім, як маска, з якої зняли фарбу. Потім у ньому проступила лють.

— Беттані, — промовив він тихо.

Вона знала цей тон. Після нього в дитинстві приходив біль. Не завжди сильний. Іноді просто холодний день без їжі, замкнені двері, слова, які били точніше за долоню. Але зараз їй було двадцять чотири. І вона більше не могла бути слухняною.

Лорд Торнвейл перестав усміхатися.

— Це що ще за вистава?

Він простягнув руку, щоб схопити її за зап’ястя, і цей рух раптом став останньою краплею. Беттані відсахнулася. Срібна стрічка вислизнула з рук жерця й упала до її ніг, як дохла змія.

— Я не піду з ним, — сказала вона. Голос тремтів, але не ламався. — Я не вийду за нього.

Батько ступив до неї.

— Вийдеш.

І тоді вона побігла. Вона рвонула до бічних дверей, зачепила плечем чашу зі свічками, перекинула її на холодну плитку, але, на щастя, не влаштувала пожежу. Бетті майже впала, підхопила край свого важкого білого подолу й вискочила в сніг.

За спиною закричали. Храмові двері грюкнули, і хуртовина одразу вдарила в обличчя.

Беттані бігла.

Сніг забивався під весільну пов’язку, лип до вій, до губ, до волосся. Хутряна накидка спершу рятувала від холоду, потім почала тягнути вниз, наче мокре крило. Поділ чіплявся за кущі, срібна вишивка рвалася об крижані гілки. Чоботи ковзали по насту. Ліс за храмом був чорним, північним, густим. Вейрхольмські діти боялися його змалку: там, казали, вовки вміли йти слідом за людиною годинами, не поспішаючи, бо знали, що людина все одно втомиться першою.

Але храм був страшніший. Батько був страшніший. Лорд Торнвейл був страшніший за все.

Вона чула крики десь позаду. У них змішалися чоловічі голоси, гавкіт і тупіт. Хуртовина перевертала звуки, кидала їх то праворуч, то ліворуч, то просто в обличчя.