Розділ 50. Ще одна зламана лялька

Коли Пустка нарешті випльовує мене, я якийсь час не розумію, що це вже не чергова декорація. Під долонями справжня мокра земля. Холодна, важка, із запахом листя й глини. Я лежу долілиць, дихаю так, ніби щойно вибралася не з порталу, а з океану, в якому тонула, і не можу змусити себе одразу встати. Мене трусить. Усе тіло ниє так, ніби Пустка не випускала мене, а довго й методично пережовувала на прощання.

Я все ж перевертаюся на спину й дивлюся в небо. Це звичайне, сіре, передсвітанкове небо, без скляних тріщин, без переливчастої темряви, без того відчуття, що згори на тебе дивиться щось розумне й голодне. Просто небо. І все ж перші кілька хвилин я не вірю навіть цьому. Мені здається, що варто моргнути, і дерева знову стануть хребтами, а туман заговорить голосом Бетті.

Я повільно сідаю. Бік прострілює болем так, що на секунду темніє в очах. Литка пече, одяг місцями порваний. На долонях бруд, кров і якісь чорні розводи, ніби Пустка дуже старалася залишити на мені підпис. Я витираю рот тильним боком руки, поправляю волосся і раптом витягую звідти чорне перо, що заплуталося в пасмах. Воно миттєво обертається на прах, і тільки тоді я розумію, що тремчу не лише від холоду.

Гінель. Не та, що зараз десь в Імперії, напевно, складає план моєї красивої й не дуже довгої смерті. Інша, несправжня, осколок душі й спогаду. Але все ж Гінель. Її голос, її погляд, її шпильки, її неможлива цілісність навіть у формі осколка пам’яті. І її слова…

«Не шукай надто завзято, хто тут чудовисько».

Я заплющую очі й різко встаю, бо якщо дозволю собі забагато думати про це просто зараз, то так і залишуся сидіти на сирій землі, як викинута на узбіччя історія.

Ліс зустрічає мене звичайними, тихими, лісовими звуками, але я все одно йду обережно, майже не вірячи жодному кущу, жодній гілці під ногами. Кілька разів звертаю в зовсім непролазні зарості й купи дикого колючого чагарнику. Один раз виходжу до якогось яру, якого точно не мало бути між мною і столицею. Ще раз до струмка, настільки спокійного й прозорого, що мені відразу хочеться з нього напитися. Але краще бути обережнішою з незнайомими джерелами води.

Я йду далі. Хоч я й авторка цього світу, схоже, це зовсім не страхує мене від можливості заблукати в місцевому лісі. У якийсь момент мені здається, що я просто ходжу колами. Сонце ще не піднялося, але світло потроху сіріє, і за якийсь час між деревами нарешті проступають обриси стін.

Місто. Столиця. Від цього видовища мене мало не пробирає сміхом. Нервовим, хрипким, майже істеричним. Бо я не думала, що, коли побачу ці вежі знову, відчую до них майже тваринну вдячність і ейфорію.

Як я доходжу до воріт, кому і що кажу, чому мене взагалі пропускають у такому вигляді, потім згадується уривками. Як поганий сон, у якому ти ніби йдеш, відповідаєш, підіймаєшся сходами, а потім раптом уже опиняєшся всередині, не пам’ятаючи половини дороги. Ясно одне: про моє зникнення вже було відомо, мене шукали, і Херувим наказав при появі пропустити мене без запитань.

Я приходжу до тями по-справжньому тільки в одному з бічних коридорів замку. У повітрі висить відчуття повної неправильності, навіть більше, ніж завжди для цього похмурого місця.

Замок не спить. І це не звичайна ранкова палацова метушня, до якої я вже встигла звикнути за весь цей час. Щось інше. Коридором пробігає хлопчина-слуга з оберемком бинтів. За ним жінка в сірій сукні, з тазом, від якого тягне гірким запахом трав. Десь далі грюкають двері. Хтось шепоче: «лікар уже там». Хтось відповідає: «досі не приходить до тями».

У мене всередині щось обривається. Я хапаю першу знайому постать, яка опиняється достатньо близько. Марс — та сама служниця з уважними світлими очима. Вона несе складені полотна й здригається так, ніби побачила не мене, а мерця, що повернувся не за розкладом.

— Леді Роуз… — видихає вона в шоці. — Ви… ви живі?

Очевидно, чутки про моє повернення ще не дійшли до всіх. Принаймні на Глена я так і не натрапила, хоча впевнена, що варта пішла доповісти йому про моє повернення першою справою.

— Що сталося? — питаю я одразу. Голос дере. — Марс. Що сталося?

Вона блідне ще сильніше. І в цю секунду я вже знаю, що відповідь мені не сподобається. Я просто ще не розумію, наскільки.

— Там… після прориву… — Марс запинається, ніби вибирає між правдою і спробою не вбити мене нею на місці. — Леді Люмен залишилася там сама, міледі. Поки підійшли варта й члени Ордена… ті тварюки… вона їх утримала, але…

Слово «але» провалюється мені просто під ребра.

— Але що? — шепочу я.

Марс опускає очі.

— Вона жива. Але досі без свідомості. Лікарі кажуть… — служниця ковтає. — Кажуть, це схоже на магічне виснаження. І не тільки. Пустка… ніби висмоктала її. Вона не приходить до тями вже кілька днів.

Я стою нерухомо. Це дивно. У такі моменти світ має хитнутися. Або стиснутися. Або хоча б на секунду потемніти. А він, навпаки, стає кришталево чітким. Я бачу нитку на рукаві Марс. Темну пляму на камені біля стіни. Тонку тріщинку на керамічному тазу в її руках. Чую, як десь далеко хтось роняє металевий піднос.

І тільки потім у мене входить сенс. Мене не було кілька днів. Люмен залишилася сама. Люмен виштовхнула мене з-під удару. Люмен залишилася там, де мала стояти я…

— Де вона? — питаю я.

Марс намагається щось сказати про лікарів, про покої цілителів, про те, що мені самій треба б перев’язати рани, але я вже йду. Ні, не йду, майже біжу, наскільки взагалі можна бігти на нозі, яку нещодавно жерли пусткові тварюки.

Коридор лікарського крила пахне воском, травами й чимось металевим, як завжди. Уже знайомий мені запах. Біля дверей стоять двоє вартових. Один із них хоче мене зупинити, але я дивлюся, мабуть, так, що він просто передумує на місці.

Двері прочинені. Я бачу Люмен не одразу. Спершу таз із темною водою на низькому столику. Білі смуги бинтів. Миски з розтертими травами. Тліючу лампу біля узголів’я. Потім занадто біле простирадло. Потім руку, що лежить зверху. Без звичного руху. Без нервової, живої, їдкої енергії, яка завжди ніби іскрилася в неї під шкірою.