Розділ 48. Пустка, що намагається вбити

Падіння закінчується — але Пустка не відпускає, просто змінює декорації так, ніби гортає сторінку: швидко, безжально, з цікавістю до того, де порветься.

Я приходжу до тями на твердому. Під долонями гладка, трохи тепла поверхня — кістка, і від цього тепла стає страшніше: кістки не мають бути теплими. Навколо ліс, якщо це можна так назвати. Дерева тут — це хребти, встромлені в землю вертикально; білі дуги хребців тягнуться вгору, вигинаються й переплітаються, ніби хтось збудував із кістяків собор. Між ними висять тонкі нитки: чи то павутина, чи то сухожилля. Вітер шарудить ними, і звук виходить як у сторінок, що перегортаються, тільки замість сторінок хрумтить чужа анатомія.

Я ковтаю слину, змушую себе підвестися і роблю крок. Під підошвою хрумтить щось дрібне, чи то уламок, чи то ікло, чи то фаланга; я не хочу знати. Дихай. Глен учив мене так, ніби дихання — це якір: раз, два, три. Навіть моя нова магія не про силу, а про контроль. Я намагаюся стабілізувати і себе, і цю силу, і віру в те, що я ще можу хоч щось контролювати. Потім я чую шарудіння. Воно низьке, швидке, як дряпання кігтів по сухій кістці, і віра мене покидає.

З-під «дерев» висипають вони. Спершу здається, що це розсип уламків, ожилих від вітру, але уламки збираються у форму: дрібні тварюки, розміром із велику кішку, зі шипами вздовж хребта й пащами, де замість зубів голки. Їхні хвости — тонкі колючі кістяні батоги. Щойно я роблю вдих, вони одразу повертають голови в мій бік.

Перша кидається ривком, не думаючи. Я піднімаю руку й намагаюся дати імпульс — той самий, який виходив на тренуваннях, коли поруч стояв Глен і світ був нормальним. Порив слабкий. Тварюка збивається з траєкторії, але все одно долітає: кігті рвуть тканину на рукаві, зуби чіпляються за шкіру, біль спалахує гаряче й швидко, як сірник.

Друга стрибає в ногу; я б’ю її коліном, грубо, по-тваринному, кістка тріскає, але не ламається, вона встигає знову вчепитися в литку. Третя вже летить в обличчя. Я зривaюся вбік, вдаряюся плечем об «стовбур»-хребет, хребці холодять шкіру крізь тканину.

— Відчепись! — на одному інстинкті видихаю я і хапаю найближчу «гілку», якщо це взагалі гілка, а не ребро; б’ю як дубиною, важко й глухо, тварюка відлітає і перекочується по кістяній землі.
Але їх усе одно надто багато! Вони беруть кількістю. Без краси й стратегії, просто тиснуть, оточують. Я знову збираю магією повітря. Виходить рвано, панічно, взагалі далеко до ідеальних технік тієї ж Гінель. Я б’ю ліктем по щелепі найближчого кістяного пса, кулаком по носі, копаю в бік, поки хрускіт не стає справжнім, і водночас жбурляю їх телекінезом короткими ривками: один імпульс — тварюка врізається в «дерево» і розсипається на ребра; другий — дві зчеплені летять убік і ламаються об землю; третій — і перед очима темніє, ніби мене хтось гасить зсередини.

Одна все ж проривається. Хвіст хльоскає, шип входить у бік. Неглибоко, але так, що повітря вилітає з легень. Я задихаюся, брудна злість приходить замість паніки. Я чіпляю цю тварюку поглядом, ніби гаком, і смикаю. Усередині щось рветься, як перевантажена струна, але демон злітає і б’ється в повітрі, а я вдавлюю його в землю раз, ще раз, поки він не перестає ворушитися. До біса жорстоко. І зовсім на мене не схоже.

Тиша падає різко, ніби вимкнули звук. Я стою, зігнувшись, хапаючи ротом повітря; руки тремтять, на шкірі укуси й подряпини, гарячі смуги крові, в боці стирчить шип. Я висмикую його не думаючи. Біль б’є так, що на секунду біліє все, навіть ця клята Пустка.

— Чудово, Роуз, — шепочу я. — Ти перемогла кошенят із кісток.
Сміх не виходить. Виходить тільки хрип.

Залишатися на місці не можна, я це відчуваю шкірою. За ними прийдуть інші. Я змушую себе йти між хребтами, чіпляючись долонею за кістку, щоб не впасти. Кров тече по литці тепла й справжня — єдине природне в усьому цьому, і саме тому наступної миті Пустка забирає навіть опору.

Ґрунт під ногами м’якне, зникає, і я провалююся. Встигаю тільки вилаятися, а потім мене б’є гаряче: я влітаю у воду, яка не вода, а густа, важка, темна рідина. Вона пахне металом і смолою, і обпікає. Течія хапає миттєво, як лапа, кидає, б’є об каміння, об корчі, об щось, що швидше знову кістки, ніж дерево. Я намагаюся вхопитися, і пальці зісковзують, долоні дере, ніби я тру їх об наждак, горло наповнює пекучий присмак, і я давлюся, бо тут навіть вода вміє бути ворожою.

«Телекінез. Зараз. Або ти втопишся в чорнилі». Я витягую руку і штовхаю потік убік, як умію, але імпульс жалюгідний — вода лише трохи змінює рух і відразу ж накриває мене хвилею та шпурляє в нову стіну. Голова вдаряється, в очах спалахують нові іскри. Шум посилюється. Течія пришвидшується. Попереду з’являється біла піна… і порожнеча.

Водоспад.

Я лечу. Секунда вільного падіння, потім удар води згори і знизу, все одразу, повітря немає, напрямку немає, є тільки темне гаряче й моє тіло, як ганчір’яна лялька. Я просто рахую, безглуздо, але чіпляюся за ритуал Глена: раз, два… На «три» виринаю нагору, хриплячи, і бачу берег.

Суша. Я тягнуся до неї всією собою, і цього разу Пустка ніби на секунду змилостивлюється і дозволяє моєму «майже виходить» спрацювати: потік трохи відступає, підштовхуючи мене ближче до каменю. Я вчіплююся і повзу, дряпаючи нігтями, поки нарешті не виповзаю на берег як викинута риба. Лежу, притулившись щокою до землі, і розумію, що земля… нормальна. Не кістка. Не скло. Пахне мокрою травою.

Я піднімаю голову. Це ліс. Просто ліс: стовбури, листя, волога земля, тонкий туман. Після кістяного собору це виглядає як знущання, бо Ілюзорна Пустка завжди дає тобі шматок норми саме для того, щоб ти розслабилася і померла від подиву.

Тиша тут інша. Вона щільна, вичікувальна. Я розумію, що зараз вона знову виплюне в мене якесь кровожерне чудовисько. Інакше було б надто нудно.

Так і стається.

З туману виходить він: великий, важкий, на чотирьох лапах, але з грудьми й шиєю, які надто нагадують людські; голова звірина, витягнута, з рогами, очі світяться брудним бурштином. Він не кидається одразу — оцінює, як хижак, який вирішує, з’їсти тебе зараз чи спершу погратися.