Розділ 47. Чому ви показуєте мені це?..

Я падаю — і в якийсь момент розумію, що падіння скасували.
Немає удару об землю. Немає болю в спині. Немає навіть «дна», яке має бути в будь-якої нормальної ями. Є тільки холод, ніби повітря тут — не повітря, а чужий погляд, і він проходить крізь шкіру, виймаючи з мене душу.

Темрява не темна. Вона переливається, як олива в калюжі, як розлите чорнило на воді. Мерехтить барвами, яких не буває в природі. Надто глибокими, надто «неправильними». Усередині цієї темряви інколи спалахують шматки реальності: коридор, руна, обличчя Люмен… і відразу ж розпадаються, ніби хтось знову збовтав воду, яка ледь заспокоїлася.

Я намагаюся вдихнути. Повітря входить, і разом із ним у легені набивається присмак заліза й мокрого каменю. А потім іще дещо: слабкий запах чорнила.

Ілюзорна Пустка.

Це прокляте місце. Воно здатне зачарувати. Здатне розділити тебе на кілька частин. Здатне вбити. Воно здатне витягти твої думки й утілити. Здатне поглинути твої кошмари — і стати ними. Здатне кинути тебе в минуле, майбутнє… Ілюзорна Пустка ні на що не схожа. Вона — не світ, а зв’язок світів. Спогадів. Думок. 

Я роблю крок. Нога стає на щось тверде — і це не земля. Схоже на скло, але тепле. Під підошвою пробігає тремтіння, як по струні, і десь далеко озивається відлуння.
— Люмен?.. — шепочу. Здається, що мій голос займає весь простір довкола.

Відповіді немає. Лише той самий уважний холод, який наче цікавиться: ну що, авторко, ти готова побачити?

Я змушую себе рухатися. Ще крок. Ще. І раптом з’являється світло. Навіть не «світло», а сцена. Простір складається, як декорація, і я опиняюся… не в лісі з кісток і не під скляним небом.

Я стою біля дверей. Дерево темне, лаковане, знайоме до тремтіння. На ручці — холодний метал. А за дверима — звук паперу.

Кабінет.

Але не той, де повітря тисне й пісок у годиннику звучить як вирок. Цей кабінет… спокійніший. Чистіший. Тепліший. Я не відчиняю дверей. Вони відчиняються самі. Без клацання, без скрипу, ніби я тут не людина, а думка, яку впускають усередину. Мене затягує через поріг, ніби в спину штовхнув порив вітру. Я, як фантом, що легший за перо.

Гінель сидить за столом. Пряма, строга, зібрана. Як завжди. Чорне волосся зачесане назад, у пальцях — папери, ніби вона перебирає чужі долі й шукає в них слабкі місця. На столі акуратні стопки документів, печатки, мапи. Жодної зайвої розкоші: тільки порядок, холод і влада, оформлена в канцелярію.

Вона одна. І це дивно. Бо я відчуваю: в цьому світі вона не вигнанка. Не чужа. Не емісар на чужій території. Вона тут — удома.

Крила складені, але не напружені. Тінь від них падає на підлогу рівною геометрією, нікому не загрожуючи. Навіть свічки не тремтять.

Вона на мене не дивиться. Я роблю крок, і розумію: мене не чують. Я — привид. Спостерігач. Хтось на кшталт читача, який знову може прочитати історію, але не може потрапити всередину.

Гін підіймає погляд на двері.
— Ти запізнився, — каже вона рівно.

І в цю мить мені стає зовсім зле, бо у дверному прорізі з’являється він. Глен. Білі волосся, алі очі, чорні крила. Від його присутності, як завжди, тиша стає трохи щільнішою. Але тут немає загрози. Немає дуелі. Немає їхньої вічної взаємної ненависті, що іскриться під шкірою.

Він заходить спокійно. Як у кабінет союзника. Навіть друга…
— Рада затягнулася, — відповідає він. Коротко. Діловито. — Лорд-регент хоче звіт про кордон і тріщини Пустки до світанку.

Гін киває, перегортаючи папери.
— Я вже зібрала зведення. Печатки на місці. — Пауза. — Ти виглядаєш так, ніби когось хотілося вбити, але ти вирішив бути цивілізованим.

— Я був цивілізованим, — сухо каже Глен. — Це й дратує.

І ось воно. Легка, майже непомітна усмішка в кутику губ Гінель. Не холодна, не хижа. Так, як усміхаються колезі, може, другові.

— Чудово. Тоді залиш роздратування при собі й підпиши протокол, — вона простягає йому папери.

Глен бере. Підписує. Секунда — і все. Глен уже розвертається.
— Я зайду ще. Пізніше, — каже він.

— Знаю, — відповідає Гін, не підводячи голови.

Він іде. А я стою посеред кімнати, як ідіотка, якій показали світ без війни — і мозок відмовляється його приймати.

Пауза.

Гін знову одна. Папери шелестять. Годинник на стіні цокає рівно, без істерики. Тут навіть час звучить інакше: миролюбно й дружньо. І ось — знову кроки. Цього разу легкі. Швидкі. Нерівні.

Двері розчиняються — і до кабінету майже влітає Люмен. Вона виглядає не як зазвичай. Не їдка, не зухвала, не «богине, тримайся, зараз я скажу гидоту й піду». Вона… інша. На обличчі — почервоніння, очі вологі, дихання збите. Руки тремтять, ніби вона тримала себе надто довго й більше не витримує.

Гін підіймає голову миттєво. І ось тут її характер повертається: різкий сканувальний погляд, холодна оцінка, контроль, що вмикається автоматично.
— Ти плакала, — констатує вона. — Сядь.

Люмен робить крок, але не сідає. Стоїть, стискаючи пальці до біліючих кісточок.
— Я… — голос ламається. — Я не знаю, до кого ще йти.

І в мене всередині щось клацає. Бо це Люмен. Горда, вперта Люмен. Вона радше проковтнула б скло, ніж сказала б таке вголос. Гін мовчить. Чекає. Дає їй або зібратися, або остаточно розвалитися. І обидва варіанти їй підходять, бо обидва дають правду.

— Це… — Люмен втягує повітря, ніби пірнає. — Це Сільвер.

Обличчя Гін не змінюється. Лише пальці перестають перегортати папери.
— Що «Сільвер»? Продовжуй.

Люмен робить крок уперед. Ближче. І це майже смішно: в цьому світі вона йде не до брата-Соула, не до Бетті-святості, не до Глена-крижаного суду, і навіть не до Кріс-мені-на-все-байдуже. Вона йде до Гін.

— Я вагітна, — видихає Люмен.

Слова падають на підлогу. І на секунду здається, що навіть годинник зупинився, хоч він цокає. Просто я перестаю чути все, крім цього.