Розділ 46. Привіт, Ілюзорна Пустка

Місце виявляється не храмом і не залою. Це лише маленький гай у глибині саду, оточений кам’яним колом. У центрі стоїть пласка брила, схожа на вівтар, і в ній джерело: вода витікає з тріщини в камені й зникає в такій самій тріщині біля основи. Повітря тут інше. Густе, як кисіль. З кожним вдихом ніби вдихаєш не лише запахи, а й тіні.
— Гарно, — видихаю.
— Це шматок старого святилища, — пояснює Люмен, сідаючи на край каменя. — Кажуть, тут король-архімаг уперше «торкнувся» Пустки, не провалюючись у неї цілком… Але це лише легенда.

Ілюзорна Пустка. Ось воно, слово, від якого в мене завжди пробігає тремтіння. Я знаю про неї більше, ніж хочеться пам’ятати. І тепер, коли вона настільки в зоні моєї досяжності — мені страшно з нею зіткнутися, як ніколи. Одне діло, коли ти записуєш жахливий вимір, наче виворіт світу, у чернетки Ворда. Інше — коли він дихає поруч із тобою…
— Я думала, Пустка десь далеко, — кажу. — Глибоко.
Звучить безглуздо. Я ж знаю, що це не так. Скоріше, не зовсім так.
— Вона всюди, де реальність тріскається, — зітхає Люмен, відповідаючи ледь не пошепки, ніби боїться, що той світ нас підслухає. — Іноді вона там, де люди надто сильно вірять. Іноді там, де надто сильно ненавидять. А іноді просто… Чорт, та хоч у калюжі. Якщо захоче.
Вона дивиться на джерело.
— Там… усе неправильно. Ліс із кісток, небо зі скла, твої власні думки можуть раптом ожити й зжерти тебе. Але саме звідти магія протекла до нас.
Я киваю:
— Король пішов туди звичайною людиною, а повернувся архімагом.
— А потім почав вливати цю магію в інших, — підхоплює вона. — У тих, хто міг витримати. Або не міг.
Її погляд коротко торкається мене.
— Ти й сама знаєш…

Вона робить невелику паузу.
— Кажуть, він знову туди пішов, — тихо продовжує Люмен. — Саме там і зник. Хтось шепоче, що шукає нове джерело. Хтось — що Пустошь його зжерла. Але правда… Правди не знає ніхто.
Вона замовкає. Вітер змінюється. Він починає розвіювати її шовковисте каштанове волосся у зворотному напрямку.
Я відчуваю це раніше, ніж чую. Повітря наче… тріщить. Не голосно. Але на якомусь глибинному рівні.
— Люмен? — шепочу.
— Я теж чую, — відповідає вона, миттєво встаючи. Голос стає іншим, серйозним і зібраним. — Назад, Роуз. До кам’яного кола.

Я відступаю на крок. Земля під ногами поскрипує, як лід. Біля джерела вода раптом перестає текти й зависає в повітрі тонкою дугою. Камінь під нею тремтить. Посередині брили пробігає чорна лінія, як тріщина на склі.
— Це погано? — питаю, хоча відповідь очевидна.
— Це дуже погано, — шипить Люмен. — Це…

Вона не встигає договорити. Тріщина розкривається. Не в ширину, а в глибину. Наче в камінь ударили зсередини, і з нього виповзає щось, що ніколи не мало бачити наш світ. Перше, що виходить, — не лапа і не голова. Це клята тінь. Вона згущується, збирається у форму, а тоді вже всередині неї проступають деталі: надто довгі суглоби, зуби, як уламки скла, очі, як діри в тканині світу.
— Назад! — кричить Люмен і кидає в тварюку спалах зеленкуватої енергії.
Її магія, як удар блискавки по воді. Істота відсахується, шипить беззвучно. З тріщини вже вилізає інша. Вона щільніша, з кістяним панциром і перетинчастими крилами.
Я відчуваю, як усередині все дерев’яніє.

Так, Роуз. Авторка. Ти знаєш, що це. Ти ж сама це вигадала, ідіотко.

Я роблю вдих. Система дихання, якої вчив Глен. Раз. Два.
Вихор повітря біля ніг піднімається раніше, ніж я встигаю усвідомити. Я беру його, як брала пісок і воду — не тягну, а спрямовую.
— Лягай! — кричу Люмен, але пізно: одна з тварюк уже стрибає в наш бік.
Я кидаю повітря вперед. Порив б’є чудовисько. Його зносить убік, воно врізається в дерево так, що кора розлітається.
— Є! — виривається в мене.

Друга тварюка злітає, розкриваючи крила. Від неї тхне Пустошшю, тобто якимось холодом, у якому немає нічого живого. Вона кидається вниз, цілячись у Люмен.
— Ні! — я підіймаю руку.
Повітря знову збирається, як струна. Я рву цю струну, і удар виходить сильніший, ніж я чекала. Істоту розвертає в польоті, її швиряє вбік, вона чіпляє крилом землю, верещить металевим вереском.
— Ти все ще кажеш, що в тебе «майже виходить»? — викрикує Люмен, водночас піднімаючи свій зеленкуватий щит. — Богиня ти клята…

Вона не встигає закінчити. Третя тварюка вилізає просто в нас за спинами. Менша за інших, але вдвічі швидша. Як чорна ящірка з людськими кистями замість лап. Вона кидається до нас, і все відбувається одразу:
— Роуз! — Люмен розвертається.
Я відчуваю ривок повітря — забагато магії, забагато Пустоші довкола, все шипить, вібрує. Люмен врізається в мене плечем. Це не м’який поштовх. Це повний, відчайдушний удар усім тілом, ніби вона виштовхує мене зі шляху карети, що мчить.

Світ смикається. Небо на секунду опиняється під ногами. Я лечу назад. Не в траву. Не в камінь. У тріщину. Вона, як чорна діра, тягне мене до себе магнітом. На мить я бачу її зовсім близько — нічну щілину, всередині якої не темрява, а… щось переливчасте, як розводи від машинної оливи в калюжі. Чується стогін. Чи це я кричу?
— РОУЗ! — горлає Люмен, хапаючи повітря рукою, ніби може впіймати мене за волосся, за край сукні, за будь-що.

Пальці не встигають. Світ рветься. Все вниз, угору, довкола — більше немає напрямку. Лише холод, який не схожий на жоден, що я знала. Лише спалахи якогось чужого світла, кістки дерев, небо зі скла, мій власний голос, що звучить не там, де рот.

Привіт, Ілюзорна Пустка, — встигаю подумати перед тим, як мене остаточно ковтає. — Дуже вчасно.