Розділ 45. Сад Люмен

До сьогодні я думала, що найстрашніше — втратити свій світ і своє авторство. Виявляється, страшніше — коли твій власний ангел знімає з тебе крила…
Щока досі ниє, як погано затягнутий шов. Я кілька разів проводжу по ній пальцями — обережно, наче перевіряю, чи на місці обличчя, — і виходжу з нових, тимчасових покоїв у коридор.
Мені потрібен Глен. Це перша виразна думка. Я шукаю його там, де він мав би бути за всіма внутрішніми сценаріями. Але на тренувальному дворі лише новобранці й один стомлений інструктор, який явно мріє про пенсію. У бібліотеці — Сільвер, що заснув обличчям у фоліант. У Залі Печаті порожньо, тільки згасаючі руни й сліди чиїхось нещодавніх нарад, а ще Кристал, що заснула після глека вина просто на підвіконні.
Кімнати Ордена. Коридори. Сходи. Ніде.
З кожним порожнім кроком усередині стає дедалі гучніше. Я раптом дуже чітко розумію, що якщо зараз він подивиться на мене так само, як Бетті… я не витримаю.
Зрештою ноги самі несуть мене туди, де найлегше дихати. В сад. А серце тліє надією, що мій Херувим Смерті, все ж таки, чекає саме там. Королівський сад уночі схожий на чужий сон. Темні силуети дерев, ліхтарі, мов розсипані сузір’я, тонкий запах вологої землі й листя. Тут тихіше, ніж у коридорах. Принаймні, шепіт вітру не оцінює й не засуджує. Навіть докірливий власний голос у голові стає тихішим. Сором і провина, і біль у грудях розсмоктуються, дозволяючи зробити ковток повітря.
Я звертаю до алеї, де вдень бачила Бетті з нотами, і раптом помічаю знайомий силует. На низькій кам’яній огорожі сидить Люмен. Вона підігнула одну ногу, спершись долонею об камінь, і дивиться на клумбу, ніби це найважливіший стратегічний об’єкт у палаці.
— Навіть квіти тут поводяться пристойніше, ніж люди, — кидає вона в повітря, не обертаючись. — Не шиплять, не б’ються, не влаштовують драму на всю столицю.
Я завмираю на секунду. Не можу зрозуміти, чи вона мене бачить, чи просто розмовляє сама з собою…
— Я можу піти, — кажу.
— Пізно, богине, — вона обертається, і її погляд одразу чіпляється за одну деталь. — Тобі боляче?
Пальці самі тягнуться до щоки. Невже це так помітно? Навіть у напівтемряві? Чи це тонка магія Люмен, частково спрямована не лише на чари, а й на емпатію, відчуває мій біль?
— Уже ні.
— Погано брешеш, — фиркає Люмен і зістрибує з огорожі. — У тебе тут прекрасний відбиток «королівської» долоні. Якщо в Ордені оголосять конкурс на найтупішу сварку року, ви з Бетті будете у фіналі.
Я видихаю й притуляюся до дерева.
— Ти бачила?
— Я чула, — знизує плечима. — У нашому палаці кожні прищулені двері — улюблена вистава прислуги. Не хвилюйся, ніхто ще не знає деталей. Лише те, що «ластівка вигнала свою гостю». Звучить драматично, тобі мало б подобатися, як авторці.
Я хмикаю.
— Як учасниці — не дуже.
Вона на секунду замовкає, потім робить крок ближче. В голосі з’являється та рідкісна тінь серйозності й щирості, яку я в ній устигла полюбити.
— Роуз…
Вона запинається, ніби ковтає надто гірку фразу.
— Я хотіла ще раз сказати. Тоді. Вночі. З братом. Я була…
— Дурепою? — підказка виривається сама собою.
— Добровільним інструментом дурня, — виправляє Люмен. — Теж, знаєш, досягнення…
Вона відводить погляд до клумби, де розквітають якісь темні квіти.
— Я шкодую. Я знала, що Соул перегинає, і все одно…
— Ти усвідомила провину й вибачилася, — нагадую я. — І ти більше за всіх допомогла нам відкараскатися від Гинель. Я пам’ятаю.
Вона зиркає на мене.
— Це не скасовує того, що я зробила тобі боляче, — сухо каже Люмен. — Просто… якщо вже ми обидві любимо драму, я хочу хоч раз зіграти не лиходійку другого плану.
Я криво усміхаюся.
— А хто ти тоді?
— Може… Роздратований другорядний персонаж, який дає головній героїні корисний шмат інформації й інколи рятує життя? — знизує плечима. — Це максимум, на який мене стане.
Це звучить так по-авторськи, що я мимоволі теплішаю й тихо хихикаю.
— Тоді давай до корисної інформації, — кажу. — Знаєш, мені не завадило б трохи освіжити пам’ять… Це кумедно, адже я написала цей світ, але з кожним днем розділи, ніби, змиває хвилями в моїй свідомості. Я навіть не можу згадати, чому Орден «Семерих», якщо їх, тобто вас, часто менше або більше… — і я кажу щиро. Відтоді як я живу на сторінках власної книги, і це вже не текст, а світ, я забуваю. Забуваю навіть те, що, як автор, мала б пам’ятати найдовше. Тому знову згадати було б чудово. До того ж, у моїх словах є й ще один мотив…
Люмен кліпає, тоді пирскає.
— Оце перехід, богине. Від ляпасів до символіки назви.
Вона таки сідає назад на огорожу, підібгавши ногу.
— Гаразд. Офіційна версія: число сім — досконалість, баланс, бла-бла-бла, король-архімаг любив подібну філософію.
— А неофіційна?
— Неофіційна — чесніша, — хмикає Люмен. — Від самого початку він хотів зібрати сім придворних чарівників. Сім… як опорні точки з усього світу. Але…
Вона робить недбалий жест.
— Хтось помирав, хтось з’їжджав з глузду, хтось… ішов. А хтось новий міг прийти надто неочікувано, як по щиглику пальців. Рівно сім ніколи довго не трималося. Число завжди коливалося й коливається дотепер. Не кажучи вже про чвари між нами, що призводили навіть до вбивств… — Люмен відводить погляд убік, наче дуже хоче забути деякі події. Я здогадуюся, які. Люмен має рацію: члени Ордена за його історію надто часто хотіли знищити одне одного. Я бачу, як очі Люмен тьмяніють від цієї старої туги, й переводжу тему:
— Хто був першим? — запитую надто швидко.
Люмен поглядом ковзає по гілках, наче шукає там підказку. Я знаю відповідь, але думаю, що якщо зараз як слід розговорю Люмен, то зможу почерпнути й щось нове.
— Гінель, — видихає дівчина. — Вона була першою. І першою ж пішла. Тому офіційно її часто не враховують. Надто слизька там була історія. Для всіх вона покинула Орден через розбіжності у стратегії. А насправді… Кажуть, король-архімаг надто… активно виявляв до неї інтерес.
Вона кривиться.
— Я тих часів не застала, не знаю точно.
А я знаю. Все так і було. Я сама колись це написала, натискаючи на клавіші й думаючи, що просто будую драму. Але чути це з уст живої людини — як проковтнути власний чорновик, просочений кров’ю.
— Вона ж була хвора, коли він її забрав, — тихо кажу.
— Ага, — киває Люмен. — Напівмертва принцеса з півночі. Родина погодилася на експеримент, бо вибору не було. Впровадити в неї магію, або поховати за тиждень. Яка вже різниця?
Вона дивиться на мене.
— Магія прижилася. А ціною стало життя в золотій клітці. Як у всіх нас. Ми мали відмовитися від дому, від минулого життя, пам’яті, інколи навіть від рідного імені. Зате тепер ми чарівники при дворі, з чудовою платнею і все таке…
Ми обидві мовчимо. Вітер шарудить у листі, як шелест незачиненої книги.
— А Глен? — питаю. — Ти щось пам’ятаєш про його брата?
Вона морщиться, як від кислого.
— Ауреліан… я погано пам’ятаю. Для мене вони завжди були пакетом «старші лицарі». Він був…
Люмен шукає слово.
— Правильний. Надто правильний. Таких люблять столичні мамаші й Рада. Знаєш, той тип, що усміхається з вітрини й ніколи не визнає, що має тінь.
Ідеальна обкладинка, — коментує десь усередині авторка в мені.
— Усі казали: «Ось справжній лицар Ордена», — провадить вона. — Дисципліна, честь, усе так. А Глен поруч виглядав… холоднішим. Тихішим. Складнішим. Насправді, навіть слабшим. Його тоді не сприймали всерйоз. 
— І все ж ви зараз вклоняєтеся Глену, а не йому, — нагадую.
— Бо вітрини б’ються першими, — сухо каже Люмен. — Ауреліан умів гарно жити при королі. Але коли почали зникати звіти, коли він вирішив зробити Глена зручним винним…
Вона замовкає, хмикає.
— Коротко, кажуть, братська єдинокровна дуель була драматичною й вражаючою. Я там не була, але наслідки бачила.
— Крила, — шепочу я.
— І сніг, — киває Люмен. — Влітку в залі. За зачиненими вікнами. У такій формі магія вперше вирвалася із Сайласа.
Вона криво усміхається.
— Офіційно Ауреліан впав, як герой. Неофіційно — його ім’я намагаються не чіпати. Бо з нього почався Херувим Смерті.
Холод проходить по спині, як пальці. Я й так усе це знала. Але зараз ніби менше про Глена, а більше про те, наскільки цей світ став самостійним. Наче мої нотатки — лише чорнова копія того, що тут відбувалося насправді.
— А знаєш, хто більш за всіх в Ордені викликає в мене… Ну, підозри? —  тихо питає Люмен.
Я киваю без роздумів. Вона зістрибує з огорожі й іде вздовж доріжки, киваючи мені слідувати.
— Беттані. Вона дуже складна, — починає Люмен. — Усі бачать: ангел, ластівка, пташка, світло, голос, благодать. Навіть я інколи забуваю, що в ангельському хорі теж вистачає політиків…
— Ти її не любиш?
— Не зовсім. Точніше… З Бетті було багато дивних історій. Сама її поява в Ордені була ненормальною. Потім ворожнеча з Гленом. Перехід на бік темної відьми Пустки — це, фактично, зрада Ордена. Важко про таке забути. Соул намагався її зупинити… Соул завжди намагається щось зробити, коли бачить загрозу Ордену, в нього такий характер. І… Бетті, якось, мало не вбила його. Тому я не можу просто її «любити». Не після всього.
Люмен робить паузу й майже драматично зітхає.
— До того ж, останнім часом вона цікавиться рунами, у які пристойні люди не сунуть носа…
Я здригаюся. Цього я точно не знала. Невже це пов'язано з тим записником?...  
— Якими?
— Тими, що пахнуть Пусткою, — коротко відповідає Люмен. — Я не кажу, що вона робить щось погане. Я кажу, що вона робить щось, чого нам не показує…
Ми звертаємо в тихішу частину саду. Тут немає ліхтарів, лише світло місяця й рідкі світлячки-вогники на гілках. Трава вища, стежка вужча.
— Куди ми йдемо? — питаю.
— Туди, де світ тонший, — відповідає Люмен. — Є одне місце. Я інколи туди ходжу, коли голова гуде від Ради та братських проповідей.
— Це безпечно?
Вона усміхається.
— Ми живемо в замку, де в підвалах сто років як шепочуть голоси артефактів. Безпека закінчилася на межі мапи.
І чомусь це мене навіть заспокоює.