Розділ 44. Дочка світла

Зала, де виступає Бетті, схожа на скриньку з музикою. Високі склепіння тонуть у позолоті, від канделябрів тягнуться вогняні доріжки, а на підлозі мозаїка, яку шкода торкати підошвами. Люди перемовляються приглушено, наче навіть кам’яна акустика може образитися, якщо говорити надто голосно.
На помості — Бетті. На ній біла сукня, але не як у нареченої, а як у святої. Тканина мерехтить, мов світло на снігу. Волосся вкладене трохи простіше, ніж зазвичай, та від цього вона здається ще природнішою, ще світлішою. На шиї тонкий ланцюжок із символом Ордена. Вона посміхається залі так, ніби жодного зла у світі ще не вигадали.
І коли вона починає співати, я майже вірю, що так і є.
Її голос не тисне холодом, як магія Глена, не ріже, як сталь Соула. Він підіймається і м’яко накриває залу, мов тепла вода. Плавно, без зусилля. У ньому є світло. І є біль: тихий, ледь помітний, як тоненька тріщина у склі, яку бачиш тільки під правильним кутом.
Я стою в тіні колони разом з іншими запрошеними. Кубка вина в руках немає — його досить було нещодавно в покоях. Зала завмирає, хтось заплющує очі, хтось складає руки на грудях. Я дивлюся і думаю:
Ось вона — ідеальна пара Херувима.
Дочка світла, що співає про надію, поруч із падшим, який тримає порядок. Я їх так і писала. Мої пальці мимоволі стискаються. Я відчуваю на губах примару його поцілунку — дурного, неправильного, солодкого, як міцне вино на порожній шлунок. Почуття провини злітає, мов зграя ворон. Я не мала. Ми обидва не мали…
Та зараз, дивлячись на Бетті на сцені, я чомусь думаю не про те, що зробила, а про те, як мало знаю про неї насправді.
Вона співає, і зала дихає в унісон. Регент трохи схиляє голову. Кристал, Люмен, Сільвер, навіть Соул сидять тихіше, ніж зазвичай. Глен стоїть у глибині, біля стіни, як завжди, — крила складені, обличчя спокійне. У якийсь момент Бетті переводить погляд через залу — ковзає по герцогах, по свиті, по Ордену. На секунду затримується на ньому.
І я бачу на її обличчі ту саму посмішку — м’яку, світлу, щиру. Ту посмішку я, як авторка, колись їй прописала.
І жодної тріщини. Жодного натяку на бурю. Вона закінчує останню ноту, і зала вибухає оплесками. Люди підводяться. Хтось кричить «Браво!», хтось шморгає носом, навіть найпохмуріший генерал витирає очі тильною стороною долоні. Бетті робить реверанс. Невеликий. Виважений. Ідеальний.
Я плескаю разом з усіма, відчуваючи, як лящить шкіра на долонях.
Ангел, — думає зала.
Святість, — думає регент.
Вона заслуговує на краще, — думаю я.
І не маю права вимовити це вголос.
До покоїв ми йдемо майже мовчки. Коридори повні людей, які захоплено перешіптуються:
— «Ви чули, як вона взяла верхню ноту?»
— «Вона — істинна благодать Ордена…»
— «Якби не Беттані, королівський двір давно б з’їхав із глузду…»
Я йду поряд, трохи позаду, як належить гості. Сукня чіпляє килим, взуття приглушено шарудить. Бетті йде рівно, кроки легкі, спина пряма, як у тієї, що народилася під чужим гімном. Вона не виглядає втомленою. Вона не виглядає злою. Вона, ніби піднесена благодаттю після молитви.
Двері її покоїв зачиняються за нами м’яко. Усередині знайомий лад: ліжко з балдахіном, письмовий стіл під вікном, полиця з нотами, в кутку — крісло біля каміна. Тут я живу стільки, що встигла звикнути, обжитися. Тут мої книжки на тумбі. Моя накидка на спинці стільця. Мій маленький світ у чужому світі.
Я тільки встигаю видихнути:
— Ти була неймовірна. Це було…
Різкий лящ. Шкіра спалахує вогнем. Голова відхиляється вбік раніше, ніж я встигаю зрозуміти, що сталося.
Бетті дає мені ляпаса. Чітко. Відточено, як удар по мішені.
На секунду все зупиняється. Звук у вухах — дзвінкий, високочастотний. Очі зволожнюються рефлекторно, тіло ще намагається наздогнати факт. Я повільно повертаю голову назад. Щока пече.
Бетті стоїть навпроти мене. Все та сама біла сукня. Все ті самі м’які риси. Тільки очі інші. Не світлі. Не добрі. Гострі.
— Твоя кімната — в іншому крилі, — каже вона рівно. Голос не тремтить. Ані краплі. — Речі перенесуть до півночі.
Я кліпаю.
— Що?.. Бетті, я… Що сталося?
— Леді Роуз, — перебиває вона. Леді. Так вона мене не називає. — Я не хочу чути від вас жодного виправдання. Жодного слова.
— Але я навіть не…
— Не смій, — її погляд ріже гірше за ляпас. — Мені досить того, що я знаю.
Серце падає десь у живіт. Вона дізналася. Ні, не може бути. Не мала. Як?
— Я… якщо я в чомусь помилилася… — слова липнуть до піднебіння, як холодний мед. — Скажи хоча б, у чому саме ти мене звинувачуєш.
Її губи смикаються. На мить мені здається, що я бачу ту колишню Бетті — ту, яка обіймала мене після тренування, жартувала, ділилася чаєм і пледом. Але та тінь щезає.
— Найприкріше, Роуз, — тихо промовляє вона, — що ти навіть не розумієш.
Вона відвертається, наче я її осліплюю.
— Тебе проведуть до нових покоїв. І просто… не повертайся сюди.
— Бетті…
— Досить.
Вона проходить повз мене до столу, немов я — меблі. Бере зі столу нотний збірник. Пальці тремтять ледь-ледь. Тільки за тим, як вони стискають краї сторінок, видно, чого їй вартує стояти так рівно.
— Ти все ще під захистом Ордена, — додає вона. — Ніхто не посміє торкнутися тебе відкрито. Але в моєму просторі для тебе більше немає місця.
Це звучить гірше за вирок. Я хочу сказати «пробач». «Я не хотіла». «Це був лише…» Та «поцілунок» не проходить крізь горло. І, здається, навіть якби пройшов — нічого б не змінив.
У двері тихо стукають.
— Увійдіть, — кидає Бетті.
До кімнати заходить служниця — маленька, тендітна, з темним волоссям, зібраним у вузол. Я вже бачила її раніше в коридорах, але зараз уперше помічаю її очі: світлі, уважні, трохи сумні. Вона тримає в руках акуратну стопку чистих простирадл. Я згадую її. Я її писала. Одна з другорядних…
— Міледі, ви просили… — починає вона і миттєво відчуває, що зайшла невчасно. Повітря тут густе, як перед грозою.
— Марс, — Бетті перегортає сторінку, не дивлячись на нас. — Допоможи леді Роуз зібрати її речі. Її нова кімната — у північному крилі, третій рівень.
Пауза.
— І простеж, щоб усе було… без скандалу.
— Так, міледі, — тихо відповідає служниця.
Наші погляди зустрічаються. В її очах немає цікавості. Лише обережне співчуття. Я машинально тягнуся до своєї накидки, до книжки на тумбі. Рухи якісь не мої, механічні. Здається, що це не мене виносять із кімнати — а вирізають шмат тексту, який більше не потрібен.
Марс підходить ближче.
— Дозвольте, я допоможу, — шепоче вона і дбайливо забирає книжки з моїх рук, ніби ті вразливі.
Позаду шелестять сторінки. Бетті перегортає ноти. Надто швидко, щоб щось читати. Надто рівно, щоб бути спокійною.
Я роблю крок до дверей, потім усе ж озираюся.
— Бетті, — кажу. — Якщо це через мене…
Якщо це через нього…
— Іди, Роуз, — промовляє вона, не підіймаючи очей. — Поки я ще тримаюся ввічливих слів.
Марс ледь помітно торкає мене за лікоть, закликаючи не сперечатися. Ми виходимо. Двері зачиняються м’яко, але звук усе одно віддається в мені ударом...