Розділ 43. Раз, два... Три

Інколи я ловлю себе на думці, що забула — я ж бо письменниця. Колись я створювала цей світ, будувала його з речень, мов дім із цеглин. Видумувала міста, обітниці, героїв… Та тепер, живучи тут, я не відчуваю себе авторкою. Я відчуваю себе персонажем, і це дивно, ніби я ступила у власну тінь і виявила, що в неї є пульс.
Я все рідше згадую, що колись писала про Глена, про Бетті, про Соула, про Гінель. Наче це не мої герої, а люди, які просто є. Просто існують. Вони надто справжні, надто самостійні, щоб бути просто фантазією.
Я бачу, як у Глена напружується щелепа, коли він думає, і розумію — цей жест неможливо було вигадати. Він не літературний, він живий. Я чую, як у голосі Бетті тремтить щось між добром, суворістю й болем — і це не діалог, це людське серце. А Гін... вона взагалі ніби ніколи не належала моїй уяві. Вона могла б сама написати мене — і, певно, написала б краще.
Спочатку я намагалася подумки коментувати те, що відбувається, наче досі сиджу за ноутбуком і редагую. «Ця сцена надто затягнута», «тут потрібна розв’язка», «ось це — арка персонажа». А тепер ні. Я просто живу. Кожен день без редакції. Кожне відчуття без метафори.
Інколи я ловлю себе на тому, що не можу згадати, як виглядав текст. Де були абзаци, де я поставила крапку, як сформулювала речення, яким було перше описання. Може, я взагалі не писала? Може, я просто згадала те, що вже відбувалося насправді, десь у паралельному всесвіті?
Коли я дивлюся на Глена, мені не здається, що я його вигадала. Швидше навпаки: це він дозволив мені з’явитися у своєму світі, дав мені місце за столом, дав повітря, яким я тепер умію керувати.
А якщо я перестала бути авторкою — хто я? Попаданка? Гостя? Помилка пера, що раптом ожила й заблукала у власній історії? Аномалія, як вони всі люблять казати? Богиня, як назвала мене Люмен? Я давно шукаю відповідь на це питання — і ніколи не знаходжу.
Інколи здається, що світ книги лише прикидався текстом. Що він завжди існував десь окремо, а я — випадкова читачка, яка ввійшла до нього не з того боку сторінки. І що довше я тут, то сильніше розумію: слова більше не захищають. Вони вже не бар’єр між мною та реальністю…
Тепер я не можу сказати «вони» — тільки «ми». Не можу сказати «історія» — тільки «життя». І, мабуть, саме тому страшно прокинутися: раптом виявиться, що я знову у своєму світі, де все просто вигадано, і ні Глен, ні це холодне повітря, ні навіть тінь від його крил — ніколи насправді не існували.
Це усвідомлення мене лякає, студить кров у жилах. Я хочу додому, але не хочу повертатися до клавіатури. Я хочу лишитися всередині рядка, де все справжнє…
Особливо зараз, коли ми здолали Ангела Смерті, і світ став схожий на свято.
Вино пахне вишнею і чимось теплим, пряним, як на зимовому ярмарку. Я тримаю кубок двома руками — він доволі важкий. Я намагаюся дихати рівно. Після тренування долоні ще трохи вібрують: я знову вела пісок по спіралі, а потім «пригинала» струмінь фонтану, доки той не став слухняним, мов шовкова стрічка. Глен сказав «досить», і ми пішли в його покої, щоб він передав мені кілька старовинних рукописів, які мають допомогти краще зрозуміти природу магії.
Тут тихіше, ніж у бібліотеці. Тихіше, ніж у залі Печаті. Камінь ковтає звук, вогонь у каміні ворушиться обережно, ніби вибачаючись. На столі лежить мапа замку, пара книжок без назв на корінцях, кинджал у піхвах. І глиняний глечик. Вино, яке він п’є, але завжди в міру. Я знаю. Як авторка, я пам’ятаю, що в Глена було кілька алкогольних зривів, після яких він відрікся від зловживання. Це сталося одного разу в юності і ще іншим — коли йому довелося вбити власного брата, аби вижити...
— Ми виграли день, — промовляє Глен, підливаючи мені трохи вина. Його голос такий самий рівний, як завжди, але в ньому немає звичного «крижаного обода». — Інколи день вартий армії.
«Інколи — поцілунку», — подумки вимовляю я й не знаю, до чого це. Може, вино починає діяти із запаху. Може, навіть без нього зі мною щось робить ніч. Вона тут близько: за вікнами чорніє сад, і його тіні танцюють на його крилах. Крила складені, та все одно займають чимало простору, як дві стулки темряви.
Ми сидимо ближче, ніж зазвичай. Не за правилами. Він у кріслі, з кубком у пальцях, я — на підвіконні поруч. Сьогодні він без рукавичок. Руки світлі, сухі, з тонкими прожилками. Пальці, якими він звик ставити шпильки на мапу, підписувати вироки і тримати руків’я свого смертоносного меча. Пальці, якими він віднімав у мене страх і які викликають тремтіння щоразу, коли торкаються моєї шкіри…
— За порядок, — каже він, ледь підіймаючи кубок.
Я лише киваю у відповідь. Хотілося б промовити простіший, живіший тост. «За любов», «за життя», «за надію», за що завгодно, що звучить природніше й звичніше. Але я не порушую його природи речей. Адже ми тут, в історії, де діалоги подеколи надто пафосні, надто театральні, а інколи надто формальні й неживі. Та знаєте що? Я перестала це помічати.
Ковток. Вино солодке й трохи зухвале, як заборонене запитання, що вже ладне зірватися, але ти ще тримаєш його за хвіст. І ти знаєш, що після нього вже нічого не буде, як раніше…
— Ти швидко вчишся, — каже Глен. — Гарна вийшла вистава з Люмен.
— Вона була чудовою акторкою, — згадую я й слабко посміхаюся.
Він теж на мить усміхається. Ледь помітно. Тріщина льоду, крізь яку в кімнату просочується тепло. Я ловлю себе на тому, що не можу не дивитися. На його рот, на ту саму тріщинку. І це вже стає небезпечним.
Я роблю ще один ковток і відчуваю, як тепло заповзає під шкіру, до ключиць, у горло. Мене гойдає зовсім трохи, як аркуш паперу в вітряному коридорі. Я не п’яна в звичному сенсі — просто… сміливіша, ніж варто. Ризикованіша, ніж безпечно.
— Скажи, — починаю, чуючи, як тремтить голос, — що б ти зробив, якби з Конкордатом не вийшло? Якби все пішло інакше?
— Знайшов би інший спосіб, — відповідає він. — Завжди є схема, якої ми ще не бачимо. Завжди є «потім», якщо «зараз» ні до чого не веде.
Він підводить погляд, і я ловлю себе на тому, що вже надто близько. Що хочу сказати дурницю, аби тільки він не відвів очей.
— А якщо почуття — це порушення наказу, — видихаю, не встигнувши зупинитися, — ти теж подаси рапорт? Чи просто заплющиш очі?
Тиша. Та сама, якої він зазвичай учить мене на заняттях керування повітрям. У ній чути, як крапля вина скочується по стінці мого кубка. Може, будь я зібраніша, я б змогла змусити її потекти назад.
Чути, як десь у каміні тріскається сучок. Як він, можливо, теж рахує всередині себе: раз, два… Боже, про що я думаю? Яка дурість.
— Почуття — це шум, — промовляє він нарешті. — Але інколи шум маскує рух ворога. Інколи він корисний.
— Це не відповідь на моє запитання, — обурююся.
Він дивиться на мене спокійно, але я бачу, що кутик його губ сіпнувся.
— А ти хочеш прямої відповіді? — вимовляє він низько. Від цього тону в мені все здригається, і в животі зав’язується вузол. — Впевнена, що він тобі сподобається?
— Впевнена, що заслуговую, — парирую я. Вино додає мені зухвалості. — Я ж не вартовий, від якого можна відмахнутися наказом.
— Ні, — тихо відповідає він. — Гірше. Ти дивна людина, якій я починаю дозволяти занадто багато.
Я завмираю. Здається, повітря знову стало щільним, здається, що я відчуваю кожне його слово на шкірі.
— Дозволяти — не твій стиль, — шепочу я. — Ти або утримуєш, або кидаєш.
— А якщо я не хочу ні того, ні іншого? — у його голосі вперше прослизає зрив, ледь чутний, але він є.
Я усміхаюся, ніби від болю.
— Тоді ти просто тримаєшся за те, чого вже не можеш контролювати, — кажу. — І рано чи пізно впустиш.
Він робить крок ближче.
— А ти думаєш, я коли-небудь щось втрачаю?
— Так, — видихаю. — Людей. Себе. Мене, якщо й надалі стоятимеш так близько.
Він здіймає брови — ледь помітно. І вперше за весь час у нього такий дивний погляд.
— Тобі подобається випробовувати межі, — каже. — Я бачу.
І тут він робить крок назад. У мене ніби відбирають обіцяний ковток повітря — у грудях стискає. Деякий час ми просто мовчимо. Лише тріск дров у каміні та тихий шум вітру за вікнами. Вино в моєму кубку майже скінчилося, і я думаю, що розмова теж підійшла до краю, але Глен не рухається. Тепер він стоїть біля вікна, наче статуя, вирізьблена з ночі, — крила складені, плечі напружені. Місяць вириває з темряви його профіль — тонкий, різкий, трохи втомлений. Він був так близько, а тепер знову холодний, і знову далеко. Це так… Боляче.
— Роуз, — вимовляє він нарешті.
Я підводжу голову.
— Так?
— Я хочу спитати… не як командир.
Голос низький, трохи хрипкий, ніби кожне слово дається ціною. Він обертається — очі алі, але в них не гнів. Щось інше. Щось надто людське для Херувима Смерті.
— Чим усе мало закінчитися?
Я застигаю, кубок завмирає в пальцях.
— У твоїй історії, — уточнює він. — Якби все йшло… за планом. Без твого втручання в наш світ.
У грудях холоне. Я знала, що це питання колись пролунає, але все одно лякаюся. Він знає. Він усе давно відчуває. Я роблю вдих, і він надто короткий, наче повітря не вміщується в легені.
— Трагедією, — відповідаю тихо.
Слово падає між нами, як крижина. Він не кліпає, просто дивиться, наче намагається розгледіти, що стоїть за цим звуком.
— Конкретніше? — питає.
— Ні, — хитаю головою. — Якщо скажу… почнеться зворотний відлік.
Він мовчить. У його обличчі не страх, не цікавість. Щось ближче до прийняття.
— Тобто все вже було вирішено, — промовляє він спокійно. — І я мав просто зіграти свою роль.
— Тоді — так, — шепочу. — Але зараз усе інакше.
— Бо ти тут?
— Бо я змінила саму логіку історії. — Я дивлюся на нього просто. — Бо ти вже не той, кого я написала. А я — не та, хто мала б зараз сидіти поруч. І ми не мали б отак відправляти Гінель до Імперії. І… — я хочу сказати щось про Бетті, але замовкаю на півслові.
Він підходить ближче. Кроки Херувима повільні, гулкі. Його тінь лягає на мене, і мені раптом важко дихати — не від страху, від усвідомлення: це жива людина. Не персонаж. Чому я досі не можу перестати цьому дивуватися? Він обпирається на край столу, де досі стоїть глек. Пальці легко торкаються шийки, ніби шукають точку рівноваги.
— Отже, трагедія не обов’язкова, — каже він. — Якщо історія змінилася. Тоді, можливо, ми просто маємо не дати собі дійти до того місця, де все руйнується.
— Гадаєш, це можливо?
— Гадаю, — він розплющує очі, і в них з’являється той небезпечний вогонь, який я вже впізнаю: не гнів, а рішучість. — Навіть долю можна перехитрити. Особливо якщо вона написана рукою, що вагається.
Я всміхаюся втомлено, але щиро.
— Тоді, може, ми обоє станемо співавторами.
— Може, — відповідає він. — Але тільки якщо ти витримаєш, коли я почну кардинальні зміни.
— Вони вже сталися, — відповідаю. — І з кожним днем їх дедалі більше…
І тут у моїй голові народжується пульсуюче-важливе запитання. Може, його викликало вино, а може — звичайна цікавість, але Глен швидко зчитує його в моїх очах:
— Якщо хочеш спитати — спитай, — промовляє він спокійно.
— А якщо не можу?
— Все одно спитаєш.
Він має рацію. Глен наливає мені ще трохи вина. Я роблю ковток. Горло пече, і язик сам знаходить дорогу до слів:
— Ти щасливий із Бетті?
Тиша. Факел при стіні клацає, і звук ніби падає між нами. Глен не відразу відповідає. Просто крутить кубок у пальцях, спостерігає, як вино чіпляється за стінки, ніби шукає вихід.
— Щасливий… — повторює він повільно, наче пробує це слово на смак. — Ти обрала дивну категорію для того, хто звик рахувати не почуття, а ризики.
Я ледь усміхаюся.
— Може, тому й питаю.
Він таки підіймає очі. В них те саме спокій, за яким ховається втома.
— Я… кохаю її, — каже він нарешті. — У межах можливого для людини, що більшу частину життя прораховувала кроки наперед.
Він робить паузу.
— Вона добра. Вірить, що я кращий, ніж є. Вірить так щиро, що мені часом здається, ніби я маю виправдовувати не любов, а легенду.
Я опускаю погляд.
— І це… важко?
— Це відповідально, — поправляє він. — Коли тебе ідеалізують, ти стаєш заручником образу. Щоразу, коли вона дивиться на мене, я бачу в її очах не себе, а того, ким маю бути. Без права на помилку. Без права бути живим.
Він замовкає, відкидається в кріслі, заплющує очі.
— Бетті розчиняється в любові, — промовляє тихо. — А я — в обов’язку. Ми як дві посудини, що весь час наповнюють одна одну й ніколи не бувають порожніми, але й не вільними.
Я довго мовчу. Вино раптом здається надто солодким. Чи надто кислим?
— Іноді, — додає він майже пошепки, — мені здається, що вона любить не мене, а того, ким я став після того, як умер усередині. А я… просто граю свою роль, аби ніхто не помітив, що актор уже вигорів.
Він робить останній ковток, ставить кубок і, здається, усвідомлює, що це звучало надто не у його звично-холодній манері. Схоже, що вино тут впливає не тільки на мене… Попри це, Глен не показує збентеження, а навіть продовжує говорити:
— І все ж, Роуз… щастя не в тому, щоб хтось любив тебе до кінця. А в тому, щоб тобі бодай раз дозволили бути собою, не розчарувавши нікого.
Він обертається до мене.
— І ось це, мабуть, те, чого я вже не встигну відчути.
— Це прозвучить зухвало, але я знаю, хто ти насправді. Бо я, як-не-як, усе ще автор… Я знаю тебе справжнього, Глене, і це мене не розчаровує, — шепочу я.