Розділ 42. Ти заварив стільки війн, що навіть богам не вистачить рук, аби їх розв'язати

Фрагмент з авторської трилогії Рози Соловйової «Орден Херувима Смерті»:

Кінець Світів

Глен Сайлас

Попіл іде снігом. Повільно, майже пестливо. Він падає на руїни, на почорнілі стіни, на трупи прапорів. Колись це було серце королівства. Арканвелліс, біле золото й камінь. Тепер тут лишилися тільки чад, тріск і холод…
Глен іде залою, яка ще пам’ятає його кроки. Мармур під ногами тріскає, наче пручається, мов живий. У відбитті розбитого скла він бачить себе — спрацьованого, блідого, як мерця, з чорними прожилками біля скронь, з очима, в яких не лишилося ні віри, ні мети.
Колись він думав, що зможе виправити цей світ. Що порядок — це світло. Що, знищивши хаос, можна очистити історію. Але світло, випалене до білого, — це теж пітьма.
— Ти хотів повернути собі крила, — лунає позаду голос.
Він не обертається. Вже знає цей тембр. Гін іде залою босоніж. На каменях лишаються сліди крові — чужої, своєї, він уже не розрізняє. Вітер грає її волоссям, а за спиною клубочиться дим.
— А в підсумку все згубив, — продовжує вона. — Твоє рішення вбило її.
Бетті. Ім’я відлунює в голові. Як молитва, у яку перестав вірити. Він пам’ятає її сміх. Пам’ятає, як вона співала на світанку. Пам’ятає, як замість пісні запала тиша.
— Орден зник, — Гін підходить ближче. — Королівство палає. Від ненависті та безсилля ти заварив стільки війн, що навіть богам не вистачить рук, аби їх розв’язати...
Вона говорить спокійно, без злоби. Просто констатує. І від того боляче ще дужче. Він стоїть посеред попелу — й раптом розуміє, що ця зала, це місто, цей світ — мертвий уже давно. Лише тепер це стало видно. Його помста згубила все. Зруйнувала світ до підмурків. Убила всіх, кого він ненавидів, але й тих, кого любив.
І тепер Херувим Смерті не відчуває страху й провини. Лише глуху, в’язку байдужість.
Війни, війни, війни… Одна за одною. Він і справді почав їх усі — і так і не зумів зупинитися, намагаючись забрати те, що в нього відняли. Не знаючи, що цього вже не повернути, скільки крові не пролий!
— І тому за тебе їх завершую я, — каже Гінель.
У її руці народжується клинок — чорне лезо. Його відбиток майне в уламках скла. Їхні пера — чорні, чорні, чорні, як ніч — змішуються, граючи з вітром на кам’яних плитах.
Глен не ворушиться. Йому нічого сказати. Він згадує, як усе починалося: книги, присяги, перший наказ, перший труп. Рідний брат намагався вбити його зі заздрості, а Глен вижив йому наперекір. Вижив — і вбив його сам, рідного брата, старшого члена Ордену. Тоді хлопчик змусив себе стати не просто чоловіком, а кимось новим. Херувимом Смерті. Усе, чого він хотів, — зупинити хаос. Усе, що зробив, — породив його…
«Порядок, заради якого я вбивав, виявився просто іншою формою руйнування».
Він усміхається. Беззвучно, ледь помітно. І вперше за багато років — спокійно.
Гін зупиняється перед ним. У її очах немає ненависті. Лише жаль.
— Ти був найкращим із багатьох, — промовляє тихо. — Але навіть найкращі ламаються.
Глен підіймає погляд.
— Я просто втомився, — відповідає. — Довершиш за мене?
Вона киває. Її рука підіймає клинок. Попіл кружляє довкола них, як білі пера. Символічно, бо його крила колись згоріли, та воскресли з попелу, як фенікс, щоб зараз згоріти знову. Вже назавжди.
Глен заплющує очі. Востаннє рахує: Раз… два… видих.
Клинок входить між ребер м’яко, майже бережно. Повітря виривається з легенів зі свистом. Вітер стихає. А потім світ замовкає. І Глен нарешті відчуває те, чого шукав усе життя, — тишу. Не холодну. Просто… справжню.