Розділ 41. Бонус. Останній монолог

Останній Монолог Гінель 

О, як же мені хочеться іноді розсміятись. Не голосно, ні. Тихо, щоб не розбудити їхнє святе переконання, що вони герої.
Ви всі бігаєте колами навколо неї. Хтось — бо кохає. Хтось — бо не витримує невідомості. Хтось — бо тягнеться до тепла чужої біографії, як до ліхтаря в тумані. А я стою в центрі. Це моя робота. Стежити, щоб ваші кола не стали спіраллю донизу...

Бетті.

Бетті-Бетті-Бетті...Ввічлива, рівна, майже бездоганна частинка Ордена. Колись — ваш еталон.
Вона надто довго робила вигляд, що не бачить нічого між Гленом і Роуз. Але ті, хто кохає, завжди помічають першими. Просто пізніше в цьому зізнаються.
Ревнощі вже точать її зсередини. Ревнощі — це не провина, а діагноз. На щастя, виліковний: холодом і відстанню.
Цікаво, скільки ще часу вона протримається, перш ніж зможе знову спокійно дивитися Роуз у вічі й не шукати там відповідь на одне-єдине запитання: «чому вона?».

Соул.

Слово «людина» до нього погано прилягає. Він, як кам’яний приціл: у нього є віра й простий алгоритм — «покарати → заспокоїтися». Зі мною він ніколи не домовиться. Зі мною домовляються лише ті, хто любить повертати борги красивими жестами. А його рухи створені для площі й трибуни. Сухі, вперті, передбачувані. Мені з ним нудно.

Люмен.

Дівчинка-блискавка. Занадто гучна, занадто щира, занадто молода, щоб розуміти, що театр — це завжди зброя. Її сьогоднішній виступ був ефектним: влетіла, кинула правду, якої сама до кінця не розуміє, — і, як будь-яка буря, лишила по собі тільки руїни та запал.
Я могла б сказати: «Обережніше, дитя. У цьому залі навіть правда відлунює проти тебе».
Але я мовчала. Пауза — мій улюблений викладач. Після неї дуже добре чути, хто говорить серцем, а хто — страхом. Люмен належить до другого типу. Просто в неї поки вистачає хисту це маскувати.

Сильвер.
Мій улюблений тип. Він, як його ім'я, блискучий, доки світло падає під правильним кутом. Фліртує доти, доки безпечно, а потім першим ховає руки в кишені, щоб не згоріти разом із сценою.
Я ніколи не брала його серйозно, але все ж — неприємно бачити, як швидко він згорнув свій блиск і став частиною тла. Принаймні тепер я знаю, скільки коштує його чарівність: рівно стільки, скільки тиша після скандалу.

Глен сьогодні зробив правильно. Без жодного мого сарказму. Відкликання — це не поразка, це пауза. А в паузі росте доказ. У столиці в мене значно більше інструментів, ніж у вашому залі з писарями та показною мораллю на стінах.

Я повернуся. І не через образу — я їх не колекціоную. Я повернуся, бо аномалії не розсмоктуються самі. Їх або вшивають у тканину світу, або вирізають. Обидва методи потребують твердої руки.

Хтось скаже, що я холодна. І буде правий. Холод — це форма чесності. Він не маскує мотиви, не пахне ілюзіями. Холод зберігає. Вино без холоду псується. Світ без холоду розтікається, як чорнило.
Я наглядаю за межами. І водночас за тим, як ви всі так турботливо підсовуєте Роуз подушки саме там, де в неї мають рости шипи. Погана послуга, але як же красиво ви її надаєте...

Чи дратує мене ця вистава? Так, звісно. Бо марнує час. Під товстим шаром вашої шляхетності я бачу просту річ: дівчина керує повітрям, не маючи права на цю владу. Її тіло говорить голосніше за язик. І вона змінює орбіти, а у таких завжди все змінюється. Це або робить світ цікавішим, або спалює півконтиненту.

В обох випадках потрібен арбітр.

Але я поїду. Привезу з собою мову з іншого боку імперської завіси, людей, які вміють мовчати, і документи, що не горять від ваших поглядів. Я не оголошую війну — війни для тих, хто не вміє думати довше однієї ночі. А я люблю довгі речення. Довгі, але з точкою у правильному місці.

Знаєте, чому ви всі так кинулись бути її охоронцями? Бо кожному льстить думка, що в його житті нарешті з’явився сенс, який можна потримати за руку. Роуз — це привід. Гарний, крихкий, блискучий. Але привід — не сенс. Змішувати небезпечно.

Мене звуть Гінель Роуз Берд. Так, Роуз. Ви забули — я не тільки арбітр. Я — теж квітка з шипами, яку подарували не тим і не туди. Ви маєте свою Роуз, яку оберігаєте від світу. А я маю свою — вписану у власне ім’я. Холодну, точну, як лезо під шовком.

І якщо ми вже всі граємо в цю гру з пелюстками й кров’ю —
пам’ятайте:

Я теж Роуз.

Бонусне зображення: