Розділ 40. Гарна комбінація

Глен не зрушує з місця. Ані жесту на підтримку Соула, ані спроби виправдати Гін. Замість цього — лише рівний голос, мов лезо кинджала, покладене на шальки терезів:
— До зали вже внесено протокол, — каже він. — Нагадую: за Конкордатом про недоторканність і обов’язки емісарів, підписаним між Королівством та Імперією, будь-які інциденти із застосуванням сили, особливо в нейтральних приміщеннях — залах, позначених Печаткою, — розглядаються внутрішньо тією стороною, посланця якої торкнулася скарга. На час перевірки емісара відкликають. Арешту не буде. Буде відкликання.

Слова падають глухо, як печаті на сургуч. Писарі нашвидкуруч шкребуть пір’ями; вартові біля дверей інстинктивно випрямляються. У залі стає чутно, як тріщить смола в смолоскипі. Глен говорить, як справжній юрист, що викликає в мені внутрішню посмішку та повагу. Коли ти майже очільник магічного Ордену, то маєш не лише володіти мечем і магією, а й ідеально знати закони, щоб боротися й дипломатичними шляхами. Саме тому трохи пізніше Херувим стане першим членом Ради королівства, представником Ордену. 

— Відкликання? — Соул робить крок. У його голосі роздратування, страх за сестру. — Цього замало.
— Цього досить, — відтинає Глен, навіть не дивлячись на нього. — Конкордат, стаття шоста: «Щоб уникнути ескалації, сторона — носій мандата відкликає емісара до з’ясування обставин». Порушиш Конкордат — отримаєш війну там, де могла бути паперова справа і справедливість.

Гінель повільно повертає голову. На обличчі нульова температура. Погляд ковзає по Глену, по Соулу, по завмерлій біля стіни Люмен, і повертається до мене. На один подих довше, ніж слід. Потім із її грудей виривається рівний видих.
— Ви звинувачуєте мене в тому, чого я не робила, — вимовляє вона чисто, без тремтіння. — Але я знаю процедуру. Імперія не сперечається з власними договорами.
— Я нікого не звинувачую, — так само рівно відповідає Глен. — Я виконую Конкордат. Інцидент стався — емісара відкликають. Ми не допустимо війни через чиюсь помилку. Надамо копію протоколу засідання, свідчення писарів і список свідків. Цього вистачить для початку внутрішнього розслідування.

На щоці Соула смикається жила.
— Для «початку»? — крізь зуби. — Тут треба закінчити.
— Кінець буде в столиці, — киває Глен. — Там, де стоїть печатка.

Бетті, досі мовчазна, ледь помітно зсуває плечі. На її обличчі ідеальна ввічливість, але пальці надто міцно стискають край столу. Сільвер відводить погляд, наче боїться зустрітися з Гін очима, хоча ще недавно щосили фліртував із нею. Кристал виглядає так, ніби їй усе байдуже, і думає лише про те, як би випити вина й подрімати на підвіконні. Швидше за все, так і є. 

Гінель поправляє рукавичку. Рух, як із підручника: ні поспіху, ні слабкості.
— Тоді побачимося згодом, — каже вона майже м’яко. Але це «майже» — найхиже в її арсеналі. — І, Глене, якщо це пастка… вам не сподобається моє повернення.
— Я ніколи не тішуся війнами, — відповідає він. — Я тішуся порядком.

Між ними запановує пауза. У цій паузі чутно, як піщинки в чиємусь годиннику пересипаються з колби в колбу.
— Протокол зафіксував, — подає голос старший писар, не підіймаючи очей. — «Інцидент у Залі Непролитої Печаті. Сторона Імперії відкликає емісарку до завершення внутрішнього дізнання. Сторона Королівства зобов’язується надати матеріали спостереження». Підписи?

Глен бере перо. Соул закипає, але погляд Глена — короткий, крижаний — повертає його на місце. Гінель бере перо сама, не користуючись магією. Розписується спокійно, наче підписує запрошення на бал, а не власний вирок.
— Хай запам’ятають саме це, — промовляє вона тихо, звертаючись чи то до писарів, чи до зали, чи особисто до мене: — Імперія дотримується договорів, навіть коли її ображають. Але вона завжди повертає борги.

Люмен, досі бліда, тримається рівно. Я ловлю її погляд, і в ньому тремтить перемога — тонка, як свічка на вітрі. Гін переводить погляд на неї, на мить затримується, і в кутиках губ з’являється усмішка без радості.
— Бережи язик, дівчинко, — майже шепотом. — Він уміє різати. Але лезо одного разу обернеться проти тебе.
— Як накажете, міледі, — відповідає Люмен неочікувано прохолодно й м’яко. Гра закінчена, вона більше не влаштовує істерик. Тепер Люмен приймає нашу тиху перемогу над арбітром Імперії.

Глен робить жест вартовим. Ті відступають до дверей. Навіть смолоскипи рівнішають, а повітря розслаблює плечі.
— Дякую всім учасникам за зібрання, — із чемності підсумовує Гін. І, не дивлячись більше ні на кого, піднімає кубок із водою — цього разу рукою, не силою, — та відпиває ще один рівний ковток. — Передайте палацовому розпоряднику: мій екіпаж виїжджає на заході.

Вона розвертається. Чорні крила змикаються за плечима, мов стулки ночі. На порозі Гін затримується на півподиху і, не озираючись, промовляє:
— А ти, маленька лисице, — її голос котиться каменем, — постарайся не зламатися раніше, ніж ми завершимо нашу дружбу.

Двері зачиняються. Зала наче видихає всією груддю. Писарі перешіптуються, Сільвер заклопотано зсуває брови, Бетті підтискає губи, наче від лимона, Кристал бурмоче щось про те, що «ніякої бійки — це надто нудно».

Соул першим ламає тишу:
— Це ж не покарання. Це відстрочка!
— Це порядок, — відрізає Глен. — Цього вистачить, щоб кордони не палали завтра війною.

Він дивиться на мене. Погляд короткий, майже полегшений, такий, що означає: перший крок зроблено. Ти молодець.
Я киваю, і лише тепер помічаю, що підлога під ногами ледь вібрує, ніби зала досі зберігає відгомін того удару, невидимого вітру, що зірвався з моєї волі. Повітря тремтить, як пам’ять. Руни на стінах мерехтять утомлено, немов очі свідка, який бачив надто багато і не може розповісти.

Імперія відкличе свою Розу. Але троянди не в’януть — вони повертаються з новими шипами.
І десь усередині, під ребрами, повільно, з тихим клацанням запускається механізм очікування. Ми виграли лише раунд, а не війну. Годинник до наступного раунду вже цокає, і з кожним ударом його звук стає гучнішим.