Розділ 39. Зала Непролитої Печаті

Зала Непролитої Печаті — це місце, де навіть повітря дихає з обережністю. Купол тут високий, як небо перед бурею. На стінах срібні руни, сплетені у кола ненасильства: знак, по суті, безкорисний, бо здатен лише трохи приглушити магію Ордену. Він не стримує, а радше попереджає про те, що тут бої суворо заборонені. Підлога під ногами дерев’яна, майже м’яка, і приглушує кроки.

Я сиджу трохи збоку від центру. На холодному кам’яному сидінні, наче на лаві свідків, хоча, по суті, саме я і є предмет допиту. Доречі, я вже звикла їм бути. Якщо колись я повернусь у свій світ та потраплю в халепу цього роду, то точна вже не розгублюся та буду знати, як діяти. Зараз переді мною стіл із білого каменю, гладкий, мов дзеркало. На ньому перо, кубок із водою та сувій протоколу. Символи правди й влади.

Склад свідків майже церемоніальний. Майже всі члени Ордену: Кристал, Соул, Сільвер, Бетті й Глен. Двоє писарів фіксують кожне слово. Пара вартових чергує біля дверей — просто мовчазна декорація сили.

Глен стоїть біля протилежної стіни. Прямий, ніби його витесали з тієї ж скелі, що й залу. На його обличчі типове хижо-спокійне вираження. Крила за спиною складені й важкою тінню нависають над ним.

Гінель стоїть у центрі, як актриса на сцені, і, здається, сама знає, що це її театр.
— Ми зібралися тут, — її голос м’який, — щоб прояснити природу магічних подій, що відбуваються останніми тижнями.

Кожне слово розсипається луною по залі, ніби дзвенить у кришталі. Вона плавним, різким лише в кінці жестом змахує рукою — і чаша з водою пливе в повітрі. Ідеальний баланс, абсолютна концентрація. Жодна крапля не проливається. Я б так не змогла. Гін відпиває трохи й повертає чашу, поки та опускається назад на стіл із глухим, досконалим звуком. Писарі швидко щось занотовують. Усі бачать. Усі розуміють. Демонстрація. Влада. Контроль.

— Леді Роуз, — Гін звертається до мене. — Прошу.
Я вдихаю. Повітря сухе, наче його висмоктали з легенів заздалегідь.
— Так, ваша світлосте.
— Тобі вже відомо, навіщо ми тут, — вона робить крок ближче, і голос стає тихішим, але від того лише страшнішим. — Забагато збігів, забагато випадковостей навколо тебе. Починаючи з твого появлення… — промовляє Гін, і повітря в залі стає густішим.

Я відкриваю рота, щоб відповісти, але двері раптом розчиняються.
— Досить! — голос ріже простір, як лезо.

Люмен влітає до зали, мов буря. За нею вихором проходить холодне повітря, руни на стінах спалахують сріблом від емоційного перенапруження. Писарі в подиві ледь не кидають пера.
— Я не дозволю цьому фарсу тривати! — вигукує вона. — Хай усі свідки Зали Непролитої Печаті почують!
— Люмен, — Соул робить крок уперед, голос рівний, але в ньому глухе попередження. — Це не місце для емоцій.
— Для емоцій? — Люмен різко обертається до нього, очі блискають, немов у них віддзеркалюється блискавка. — Вона ледь не вбила тебе, брате! Хай писарі занотують: імперська емісарка Гінель Роуз Бьорд порушила кодекс ненасильства й напала на члена Ордену Семерих уночі, в коридорі замку!

У залі вибухає гул. Шепіт, скрип пер, шелест паперів. Я краєм ока ловлю короткий погляд Глена. Усе йде за планом.
Тримайся, Люмен. І, будь ласка, зіграй як слід. Від тебе зараз залежить моя доля…

Гін не рухається. Лише піднімає голову — повільно, як королева, біля ніг якої загавкали шавки.
— Нагадаю, — вимовляє вона холодно, — що саме Соул намагався вживити під шкіру підопічної Ордену несанкціонований артефакт.
Вона робить паузу.
— Без погодження з Імперією. Без акту дозволу. І, якщо не помиляюся, без мого відома.
Слова падають на підлогу, як краплі ртуті.
— Я зупинила порушення. І загроза не перейшла в дію. Все інше — домисли.
— Домисли?! — Люмен робить крок уперед. — Ти підняла руку на мого брата! Думаєш, якщо прикритися мандатом, можеш чинити, що заманеться?!
Соул піднімає долоню, намагаючись її зупинити.
— Люмен, досить…
— Ні! — вона б’є кулаком у повітря. — Хай усі знають, хто ти така, Гінель Роуз Бьорд! Та, що втекла до Імперії від короля-архімага!

Гін робить крок. Один. І лише по тиші в залі зрозуміло, як небезпечно близько Люмен підійшла до межі.
— Обережніше, — промовляє Гін м’яко. — Ти зараз у залі обітниці ненасильства.
Люмен нервово, різко, з показною зухвалістю усміхається.
— А ти — у залі, де свідки бачать і чують усе.

Вона робить крок ближче, очі блискають, як леза.
— Може, нарешті покажеш їм, яка ти без мандата? — випльовує. — Без корони, без своїх крил, без прикриття Імперії. Просто жінка, що боїться, що її час минув.

Зала видихає, як після ляпаса. Навіть Соул, зблідлий, завмирає. А Люмен не зупиняється, вона йде ва-банк, зривує останню маску:
— Чи ти лише й умієш нападати на молодших, коли не можеш впоратися з рівними?

Я відчуваю, як її голос тремтить, але вона грає. Відчайдушно, до кінця.

— Обережніше, — шепоче Соул, але пізно.
Обличчя Гін не змінюється — ані тремтіння, ані спалаху. Лише повітря в залі раптом стає занадто густим, ніби стіни вдихнули.
План спрацьовує. Майже. Тепер моя черга.

Серце б’ється так, що я ледь чую власний вдих. Я концентруюся на вихорі повітря, що ще не стих після її появи. Не силою штовхнути — а зосереджено спрямувати.
Раз. Два...

Не виходить.

Нужбо, давай!

Ра-аз... Два-а... 
Тіло Люмен відкидає вбік. Різко, ніби її вдарив потужний порив вітру. Вона летить назад і глухо врізається у стіну, але не втрачає свідомості. У залу повертається дзвінка тиша. На мить здається, що навіть смолоскипи перестали блимати.
— Гінель, — видихає Соул. — Що ти робиш?..

Писарі завмирають. Усі погляди спрямовані на Гін. Вона все ще стоїть у тій самій позі, в якій була секунду тому. Лише пальці ледь тремтять — ніби від недавнього імпульсу.
І цього досить.