Розділ 38. Ти — ключ

Перше, чого мене вчить Херувим, — не сили. Мовчанню.
— Сила живе в паузі між вдихом і думкою, — каже Глен, наче це очевидно. — Знайди її.

Ми в порожній залі зброярної галереї. Вітражі сплять, смолоскипи ледь шиплять. На столі три предмети: перо, ключ, скляна намистина, прозора, як крапля.
— Почнемо з пера, — він кладе його на долоню, і найлегший протяг ворушить борідку. — Зараз твоя мета не підняти його, а лише вмовити повітря рухатися.
Я стискаю щелепи, ще не звикла до його «спочатку дихай».
— І як мені… вмовити повітря?
— Воно любить точність. Не силу, — Глен ледь опускає руку мені на спину, там, де зазвичай стискається паніка. — Рахуй. Раз. Два. На третьому — подумки підштовхни щетинку, не все перо. Починаємо потроху.

Рахунок. Раз. Два. На «три» я уявляю, як повітря під пером ущільнюється, як невидимі пальці знизу торкаються ворсу.
Перо тремтить. Не злітає, але тремтить.
— Є, — коротко констатує він. — Ще.

«Ще» — це п’ять, десять, двадцять разів. Лопатки печуть, ніби я тягну канати. Пульс у скронях гупає, голова розколюється, а кров у жилах, як вода, що не кипить і все одно дуже гаряча.

На другий день Глен вказує мені на ключ. Потім кладе його на долоню — блискучий, важкий, мов символ довіри, якої я не просила.
— Замки підкоряються намірові, — пояснює він. — У них своя логіка. Якщо надто тиснути — застрягнуть. Якщо боятися — замкнуться.
— Прекрасно, — фиркаю. — Навіть залізо тут поводиться, як люди.
Коли я писала книгу, то геть не думала про таке! Я занурювалася в безліч деталей, але руки точно ніколи не доходили написати, як телекінез впливає на ключі в замкових свердловинах!
— Як слабкі люди, — поправляє мене Глен. — Тому тобі треба думати про порядок.
— Про який ще порядок?
Він підходить ближче, показує на замку тонкі борозенки, у яких ховається механізм.
— Кожен зубець ключа знає своє місце. Якщо хочеш, щоб він повернувся — змусь його повірити, що все під контролем.
— Ти серйозно зараз пояснюєш магію словами «змусь повірити» неживий предмет?
— Саме так, — сухо відповідає він. — І не забудь про рахунок.

Я зітхаю, заплющую очі. Уявляю: метал об метал, крихітні шестерні чекають сигналу. Не штовхаю — просто переконую їх, хай як дивно й недоладно це звучить.
Клац.
Ключ ледь зсувається в замку, ніби нехотя.
— Є, — кажу здивовано.
— Ще, — коротко. — Повтори.
Я пробую знову, тепер свідомо. Менше страху, менше зусилля. Клацання гучніше. Глен злегка схиляє голову, кутик рота підіймається — майже усмішка, але ні.
— Бачиш? — каже він. — Доля — той самий замок. Спрацьовує не від сили, а від певності.
— А якщо не спрацює?
— Тоді ламай, — спокійно. — Але після того, як спробуєш вмовити.

Я сміюся коротко й нервово. І розумію: у нього навіть у навчанні — війна. Тільки без крові. Поки без.

На третій день переді мною намистина. Маленька, прозора, як крапля роси. Настільки мізерна, що після ключа звучить навіть смішно. Глен ставить її на край кинджала — щоб складніше, щоб жоден зайвий подих не зірвав рівновагу.
— Це вправа на точність, — каже він. — Якщо зможеш зсунути намистину лезом, не впустивши, значить, перестала боротися з повітрям і почала слухати його.
— Слухати повітря? — фиркаю. — Прекрасно. Залишилося навчитися з ним сперечатися.
— Не раджу, — відповідає тихо. — Воно упертіше за деяких людей.

Я ловлю тінь усмішки в його голосі, там рідкий, майже людський відтінок, і він мені дико подобається. Будь-який відтінок людини в Глені збуджує мою кров більше, ніж його крига.
— Рахунок, — промовляє він.
Цей рахунок я вже відчуваю, як пульс. Раз. Два. На «три» зосереджуюся не на намистині, а на тонкому шарі повітря під нею. Уявляю, як воно видихає, ледь підштовхує скло. Намистина тремтить. Потім повільно котиться — всього на міліметр, але котиться. А потім ще на міліметр. І ще. І навіть не намагається зірватися з леза вниз.
Я не стримую посмішки. Пишаюся. По-справжньому.
— Ну? — питаю, дивлячись на Херувима знизу вгору. — Це зараховується?
— Уже краще, — киває Глен. — Ще раз. Хочу, щоб ти прокотила її туди й назад. А потім… нарешті займемося речами побільше.

Я усміхаюся, нарешті відчуваючи себе не такою зайвою в новому світі. Нарешті відчуваючи, що я щось можу. Що тут у мене є мета й призначення, і це не тільки гортати книжки в архіві, хоч я й обожнюю цю справу.

Ми міняємо місця для тренування, як маски. Вранці — приватний внутрішній дворик, куди нікого не допускають, — особиста територія Херувима: я вчуся «пригинати» струмінь фонтану. Вдень — архів: зачиняю тонкі стулки, не торкаючись їх. Увечері — тренувальна зала Ордена, коли там нікого немає: я зсуваю пісок у круглій чаші: за годинниковою, проти, по спіралі. Іноді виходить одразу. Іноді все ламається, зриватиметься, і пісок стає дибки, осипаючись в обличчя. Тоді Глен підходить ближче й каже рівно:
— Стій. Досить.
І я вчуся зупинятися — не зі страху, а за командою.

Ще за кілька днів пальці перестають тремтіти. Тільки всередині все ще буває порожньо, як перед стрибком. Але Глен поруч. І це «поруч» робить провал уже не безкінечним.

Я ловлю себе на тому, що чекаю тренувань. Цих годин, коли його голос звучить тихо, майже оксамитово; коли він стоїть позаду так близько, що чутно подих; коли його рука спрямовує мої рухи — холодна, упевнена, сильна. І кожного разу цей холод ніби переходить у мене, змішується з теплом, що пульсує під шкірою.
Я починаю розуміти, чому його називають Херувимом: у ньому справді є щось неземне, але тепер ця неземність не лякає, а тягне. Наче він — вітер, який може одночасно зіштовнути зі скали й дати пульс.
Коли він каже «дихай», я ловлю ритм не повітря, а його. І думаю, що, може, вперше за весь цей час я не просто виживаю, а живу...

Бетті помічає першою. Авжеж, помічає.
— Ви з ним… часто зникаєте, — її голос звучить рівно, та під тонкою вуаллю ввічливості проступає крига. — Роуз, чи не забагато для підопічної, яку ще вчора допитували?
Я здригаюся, намагаюся відповісти спокійно:
— Він… просто допомагає. Пояснює, як захиститися від тиску Гінель. Інколи, як триматися в розмові. І трохи самооборони. На випадок, якщо… ну, якщо знову хтось на кшталт Артура.
— Самооборона, — повторює Бетті тихо, майже лагідно. — Яка турбота.