Розділ 37. Магія руху повітря

Запах цієї лікарні зовсім не схожий на аромат наших, знайомих. Тут, здебільшого, витають кип’ячені трави, спирт і ледь солодкий дим полину. Я лежу під тонкою ковдрою й лічу тріщинки на стелі, щоб не чути, як шумить кров у вухах. Пульс у скронях, як телеграф, що просить про допомогу.
І все ж, я впоралася. Я зробила це. Я діяла за інструкцією Глена, і мені вдалося пережити новий допит Гінель. Проблема в тому, що час спливає. Я не завжди зможу ходити довкола, на наступній зустрічі вона точно прижене мене до стіни, і відступати буде нікуди. Часу зовсім мало. Треба поспішати.

Двері відчиняються без рипу. Глен входить так, ніби ця кімната — чергове його володіння. Херувим прямий, закритий, із нічним холодом на плечах. Стає біля узголів’я, ковзає поглядом по моєму обличчю. Оцінює. Переконується, що я жива.
— Стан? — різко.
Колись я звикну до того, що замість «Як ти?», «Як себе почуваєш?» він висловлюється так, ніби складає протокол.
— Голову ломить, — шепочу. — Інколи до нудоти.
— Минеться, — констатує він. — Слухай.

Я підіймаю очі. Жодних вступів, Глен кидається одразу у вогонь:
— Тебе треба сховати, — рівно. — Ненадовго. Переведемо тебе в інше місце. Ідеально — за межі палацу. Краще — за межі міста. Поки я не видавлю Імперію назад до фронтиру.
— Ні, — виривається раніше за думку. — Я не поїду.
— Це не прохання.
— А я не багаж, — злість спалахує різкіше за біль. — Гінель ніколи не змириться, якщо ти виведеш мене з-під її носа. Ти підеш їй наперекір. Це буде війна. Ти наражатимеш себе на величезну небезпеку. І я не хочу знову тікати. Досить.

На останньому слові вікно раптом здригається й захлопується з таким глухим ударом, що з моїх грудей виривається зойк. Штори злітають, як крила, й осідають.
Ми з Гленом одночасно повертаємо голови. Він відводить погляд від рами до мене — повільно, небезпечно примружившись.
— Це ти зробила? — тихо.
— Я… ні… Я просто… — язик плутається, дихання збивається. — Воно само. Клянусь.
— Раніше бувало? — питає холодно, але вже уважніше.

У пам’яті спалахує зал огранених реліквій: смолоскипи, скло, камені, мій удар… і той дрібний трем, ніби стіни проковтнули землетрус. І двері, що були зачинені. І все одно розчинилися.
— Коли я тікала від Артура, — видихаю, — зал наче… здригнувся. З вітрин посипалися речі. А двері… замок був відчинений. Хоча він точно його замикав. Я пам’ятаю клацання.

Глен мовчить. Підходить до вікна, торкається стулки — перевіряє засув, завіси, вітер ззовні. Повертається до ліжка, стає ближче, ніж зазвичай. Червоні очі, мов тліючі вуглі.
— Сила на емоціях, — вимовляє він, наче ставить фігуру на дошку. — У тебе спрацьовує магія в стресовій зв’язці «загроза — вибір». Предмети рухаються, запори підкоряються, повітря змінює напрямок…
— Магія? — перепитую хрипко, не в силі осягнути до кінця.
— Ти, схоже, володарка однієї з найрідкісніших магій, — рівно. — Магії руху повітря.

Я моргаю. Слова падають у мозок із затримкою.
— Тобто… — підбираю свою мову, сучасну, зрозумілу, — це… телекінез?
Він не зовсім розуміє, про що я, але коротко киває.
— Ймовірно. У нас такого слова не вживають.

Усередині в мене щось не просто холоне, а провалюється. Думка підіймається на повен зріст, і я не наважуюся говорити її вголос. Лише подумки, обережно, наче торкалася б леза:
Телекінез є тільки в однієї людини в Імперії та Королівстві.
У Гінель Роуз Бьорд.

Я ковтаю повітря, і воно раптом здається колючим. Глен читає моє обличчя, і в його погляді на мить з’являється те, що страшніше за погрози: розуміння. В лікарні знову тихо. Надто тихо. Тиша, як попередження.
І лише гучний стукіт мого серця в грудях.