Розділ 36. Де ти спиш, маленька лисице?

Кабінет Гін, як яма біля вогнища: світло тут не гріє. Вузькі вікна, темне дерево, на стіні висить мапа Імперії, утикана шпильками, наче це шкіра, а шпильки — укуси. На столі стоіть пісковий годинник. Пісок тече так повільно, що хочеться струснути.
Гінель сидить рівно, як лезо. Крила складені, але тінь від них похмура й напружує. Імперка не пропонує сісти, але стілець для мене вже стоїть. Отже, наказ «сідай», тільки без слів. Отже, гра почалася.
— Роуз, — вона вимовляє моє ім’я з ввічливою втомою лікаря, який знає діагноз. — Почнемо з простого. Хто сказав тобі це ім’я?
— Ім’я? — уточнюю.
— Ім’я, — твердо, зі хрустом льоду. — «Гін-Роуз».
Усередині в мене відразу піднімається хвиля — і відразу натикається на холодні береги: правило перше. Прямих заперечень не давати.
— Можливо… — я роблю паузу, ніби добираю слово, — пам’ять. Іноді вона підсовує дивні речі. Навіть, недоречні…
Брова Гін підіймається на пів пальця.
— Пам’ять кого? Твоя? Моя? Сестри? 
Правило друге: запитання на запитання.
— А як би ви самі це означили? — м’яко. — Як спогад… чи як чужу помилку, випадково занесену у потрібні вуха?
Вона ледь усміхається. Це усмішка, в якій немає тепла.
— Бачу, тебе встигли натаскати.
Пісок у годиннику шарудить. Я роблю вдих і рахую: раз, два, — видих.
— Те ім’я звучало лише один раз. І лише в одному місці, — продовжує Гін. — У дитячій спальні Сноу-Фелла, з вуст моєї старшої сестри, Аннабель. Тож повторю. Звідки ти знаєш? Хто ти така, Роуз? Як ти реально пов’язана з цим світом?
Камінь усередині зсувається. Правило третє: не захищатися пристрасно.
— Гадаю, все складніше, ніж здається, — відповідаю тихо. — Або, може, навпаки — простіше. Іноді… світи тріскаються. Щось провалюється туди, де не повинно бути. Слова, імена… люди.
— Зручно, — киває Гін. — Так можна виправдати будь-яку дірку в реальності. Але те, що ти тріщина, нам уже відомо.
Я дивлюся їй у перенісся, не в очі — краще не пірнати в бурю з паперовою парасолькою.
— Ви маєте рацію, — вимовляю так, як учив Глен. — Частково.
— Частково, — вона пробує слово на смак, як отруту на вістрі кинджала. — Тоді, може, частково скажеш мені правду? Чому твої сни знають мої дитячі прізвиська? Чому Херувим тримає тебе так близько? Чому Бетті — ще ближче?
Останнє промовлено надто недбало, щоб бути випадковим. Кутики губ у неї ледь-ледь костеніють.
Я мовчу, поки вона чекає відповідей, і тоді Гінель продовжує, помітивши, як ранила мене натяком:
— У чиєму ліжку ти спиш, маленька лисице? У його? Чи ти просто хочеш, щоб він перестав спати ночами?
Горло смикається. Усередині злість здіймається, гаряча й образлива. Я розумію, що вона робить. Виводить мене на емоції. Вибиває з рівноваги, щоб легше продовжити допит. Але в голові знову звучить голос Глена: Не захищатися. Не захищатися.
— Можливо, ми всі спимо там, де дозволяє совість, — відповідаю. — Хтось поруч із клинком. Хтось поруч із книжкою…
— А ти? — приціл рівний.
— Я… — пауза. Рахунок. Раз. Два. — Я сплю там, де мене, принаймні, не зачиняють...
У її очах ледь теплішає сталь. Це не співчуття, це інтерес.
— Гм. Отже, ти все ж боїшся… їхньої влади над тобою, — Гін відкидається трохи назад, і відблиски зриваються з чорних пір’їн. Я не зовсім розумію сенс її слів, лише інтуїтивно вхоплюю суть, як її голос лунає знову:
— Повернімося до імен. «Гін-Роуз». Скажи це ще раз.
— Навіщо? — тихо.
— Тому що з твого голосу рветься минуле. А в ньому можна почути істину, — вона опускає погляд на пісок. — Отже?
Запитання на запитання.
— Що ви почуєте, якщо я це скажу? — шепочу. — Сестру? Себе? Чи тріщину?
Тиша. Пісок тягнеться ниткою.
— Уперта, — констатує Гін. — А я попереджала Глена: упертість — це смерть.
Вона встає. Каблук клацає.
— Як ти дізналася ім’я? — повторює, вже без шовку в голосі. — Тут немає місця випадковостям.
Губи пересихають. У цю мить десь під шкірою щось ворушиться, ніби темрява шукає вихід. Я ховаю руки під стільницею, щоб не бачити, як підіймаються чорні прожилки. Дихай. Раз. Два. Дихай.
— Можливо… — я підіймаю погляд — і бачу, як її зіниці ледь розширюються, — ви переоцінюєте пряму причинність. Іноді ім’я приходить раніше за людину…
— Іноді людина приходить раніше за світ, — м’яко перехоплює вона. — Чи не так, авторе?
Слово падає між нами каменем у кишені потопельника.
Не захищатися. Не заперечувати «ні».
— Авторів багато, — кажу. — Кожен пише своєю мовою. Пером, владою або кров’ю…
На мить у її очах з'являється щось, схоже на усмішку.
— Поетично. Даремно. І все ж… — вона схиляє голову. — Скажи мені, що ти таке, Роуз. І ми закінчимо.

Нагадую собі: Ти не зобов’язана говорити правду. Ти зобов’язана вижити.
— Я — помилка, — вимовляю. — Усі довкола з цим погодяться.
Пауза рветься. Гін різко наближається — так близько, що запах її парфумів — темна троянда з тінню металу — тисне у скроні.
— Гаразд, — майже шепоче. — Тоді доведімо: скажи «Гін-Роуз». І ще. Покажи мені своє зап’ястя.
— Що? — хриплю, застукана зненацька.
— Ім’я. І зап’ястя. Сюди. Жваво.
Світ звужується до її очей. У роті присмак заліза. І раптом я відчуваю, як під шкірою знову ворушиться темрява. Чорні гілки пропалюють зап’ястки — я стискаю кулаки, ховаю їх у складках спідниці. В ту ж мить тепла цівка торкається верхньої губи.
Кров.
— Що, лисице, — Гін відступає на пів кроку, але погляд не відпускає, — слова застрягли?
Я киваю. Надто різко. Пальці намацують хустинку. Кров тягнеться алою, тонкою лінією. Голова дзвенить. Пісок у годиннику раптом здається надто гучним.
Вона дивиться — і на мить у її обличчі проступає не злість, не тріумф. Розрахунок. І… обережність.
— Досить, — вимовляє Гін несподівано сухо. — Допит перервемо.
Вона клацає пальцями — двері розчиняються самі по собі — це її магія. Гінель кличе когось, але я не чую через шум у вухах. На порозі раптом з’являється Ратушний лікар у сірому, надто швидко, ніби його тримали за стіною.
— Відведіть леді Роуз до її покоїв, — рівно. — І нікого до неї не підпускати без мого або Херувимового дозволу.
Наші погляди зустрічаються востаннє. В її немає ані краплі задоволення. Лише нові обчислення. Нові гачки.
Я підводжуся. Голова пливе, у вухах дзвенить. Чорні прожилки під шкірою відступають повільно, як вода з тріщин.
На порозі, перш ніж мене відведуть, я все ж озираюся.
— Ви запитували, хто я, — шепочу. — Можливо… я тут ненадовго.
— Можливо, — озивається Гін, і цього разу її усмішка справді тонка. — Але поки ти тут — ти моя загадка.
Двері зачиняються. Але навіть у коридорі чути, як тече пісок.