Розділ 35. Інструкція Сайласа

— Виходь, дорогенька. Ти так і не навчилася підслуховувати тихо, — каже Гінель.
Мене знову пересмикує, але я йду на поклик, щоб не показати боягузтва. І тут Глен перехоплює слово, перш ніж я встигаю вдихнути.
— Стій.
Його долоня — не груба, але владна — лягає мені на плече, і він відводить мене вбік, геть із-під погляду Гін. Останнім бачу, як вона закочує очі й примружується.
— Тікай, якщо хочеш, — звучить її голос услід, повільний і колючий. — Але пам’ятай: я завжди знаходжу тих, хто від мене ховається.

Кам’яний поворот коридору закриває її тінь, і лише тоді він зупиняється. Алі очі чіпляють мій погляд, як капкан.
— Слухай уважно, — каже він тихо, але так, що кожен звук ріже шкіру. — Якщо хочеш вижити — ти більше не маєш права відповідати так, як зазвичай.
Я ковтаю. Серце й далі б’ється в горлі, дихання збивається.
— Я…
— Мовчи, доки не почуєш правила, — він різко обриває, і я завмираю.
Його погляд стає ще вужчим, він вимовляє кожне слово так, ніби карбує монету:
— Перше. Ніколи не давай прямих заперечень. Скажеш «ні» — вона розірве тебе на частини, доведе протилежне, і ти потонеш у власному протесті. Замість «ні» давай відповідь, у якій є тінь згоди. «Можливо». «Ви маєте рацію… але не зовсім». Зрозуміла?
Я киваю, відчуваючи, як горло стискається дужче.
— Друге. Відповідай запитанням на запитання, — він ледь нахиляє голову, його волосся, срібні в напівтемряві, ловлять відблиск факела. — Гін живе на крові чужих зізнань. Переверни це. Хай вона сама пояснює, що має на увазі. Хай у повітрі висять її слова, а не твої.
Я судомно проводжу пальцями по тканині плаща.
— Але вона… вона відразу це помітить.
— Хай помітить, — Глен мружиться. — Помітити — не означає довести. Її роздратування — твоя передишка.
Він робить крок ближче, його тінь накриває мене, як щит.
— Третє, — голос стає нижчим. — Ніколи не захищай себе пристрасно. Захист — це зізнання, тільки в іншій обгортці. Якщо виправдовуватимешся, то вважай, що сама зізналася. Усмішка, пауза, навіть легка згода працюють краще, ніж твої уривчасті промови.
Я відчуваю, як тремтять пальці, як дихання знову готове зірватися в паніку.
— Я не зможу… вона завжди мене…
— Зможеш, — холодно перебиває він. — Бо цього разу в тебе є я.
На мить його пальці торкаються мого зап’ястка — того самого місця, де нещодавно спалахнули чорні прожилки. Короткий, твердий дотик.
— І останнє, — його голос звучить майже інтимно, але від цього тільки страшніше. — Ніколи не забувай: ти не зобов’язана говорити правду. Ти зобов’язана вижити. Решту зроблю я сам.
Він відпускає руку й відступає.
— Запам’ятала? — очі сяють ало.
Я киваю, хоч усередині все ще зводить: серце рветься назовні, а легені наче забули, як дихати. Але в його голосі було те, чого я не можу не почути: не прохання. Наказ. І я розумію — цього разу я не маю права помилитися.