Розділ 34. Лід

Лід стягнув Люмен по щиколотки, мов кайдани. Вона смикається. Лунає тріск, іде тонка сітка тріщин, але нога не зсувається ані на дюйм. Глен крокує до неї. Раптово хапає Люмен за зап’ястя — таким різким рухом, що здригаюся навіть я.
— Що ти почула? — його голос не гучний, але в ньому натягнута струна, від якої німіє коридор.
Люмен підіймає темні, розширені очі. У них страх і… обпалена вірою твердість.
— Вона… — шепіт зрізається, — наша авторка? Наша… богиня? — Люмен вказує пальцем вільної руки просто на мене.
— Усе не так, — видихаю я й одразу спотикаюся на словах. — Ну… майже не так. Я не певна…
— Досить, — обриває Глен. Він не дивиться на мене: вся його увага на Люмен.
— Ти нікому не скажеш про те, що почула. Тим паче своєму братові. Особливо йому.
— Але я… — слова в Люмен самі шукають виправдання й тонуть під поглядом Херувима.
Лід не просто в повітрі, він наче заповнює наші тіла зсередини.
— Скажеш — і Імперія дізнається раніше за нас, — продовжує Глен рівно, мов читає протокол вироку. — Дізнається — прийде по неї, по тебе… і по твого брата. Гінель не потрібна правда, їй потрібен прецедент. Один слух — і вона оберне його на закон. Я ж умію обертати чутки на туман. І людей на тишу. Обирай, Люмен.
Її горло смикається. Секунда. Друга. Виклик гасне, і лишається тільки гарячкова, фанатична ясність:
— Я на вашому боці, — каже вона тихо, але вже без тремтіння. — Я теж хочу, щоб Гінель покинула королівство. Вона завжди… ненавиділа нас із братом. І я боюся за Соула. Вона може зашкодити йому.
«Або він сам зашкодить собі раніше, бо в Соула талант вишкрібати чужу ненависть, як скалку до крові», — спалахує думка, і я ледь стримуюся, щоб утримати її всередині.
Глен вдивляється в Люмен ще мить. Вона довга, як лезо. Потім Херувим опускає долоню. Лід по її ногах тріскається тонкими прожилками й відходить, наче вода, що знайшла щілини.
— Поклянися, — велить коротко, але до лякаючого суворо.
Люмен випростується, все ще тримаючись за дверний лиштву, і складає пальці на грудях, мов у молитві.
— Клянуся тишею, — промовляє вона чітко. — Ані слова. Нікому.
— Навіть Соулу, — зауважує Херувим.
— Навіть Соулу, — підтверджує вона.
Глен киває. Напруження в повітрі між нами відтає на півтону. Але лише на півтону… З їхніх поглядів я бачу: Глен майже певен у її присязі, а вона й справді на нашому боці. І все ж, хоч фізичний мороз зійшов нанівець, лід у моїй крові не тане…

***

Пізно вночі замок дихає інакше. Смолоскипи коптять лінивим полум’ям, довгі тіні звисають зі стін, мов троси. Я йду обережно, босими ступнями по каменю. Йду навмисно, бо знаю: він вийшов. І навіть здогадуюся, куди. Точніше: до кого. Ще кілька кроків — і чую голоси. Це вони.
Я притискаюся до холодної арки, ховаю подих.
Глен говорить першим. Його голос низький, зібраний, у ньому немає випадкових слів:
— Гінель, — промовляє він спокійно, наче обговорює звіт, — твоя імперія зараз тягне війну на фронтирі. Окранні племена вже підіймають списи. Тебе чекають там.
Слова звучать як порада. Але я чую під ними інше: поїдь. Забирайся звідси. Дай нам перепочинок. Я майже бачу, як він стоїть, прямий і бездоганний, алкий погляд прикований до неї. Рубін упивається в шоколадний опал.
Пауза. Секунда тягнеться вічністю. І тільки потім я чую відповідь. Голос Гін гострий, мов відблиск сонця на клинку:
— Не сподівайтеся. — Вона навіть не підвищує тону, але в кожному складі впевненість, як у вироку. — Я тут за мандатом.
Клацання підбора по мармуру. Я уявляю, як вона ледь повертає голову — різкий, гордий профіль, бліде обличчя.
— Імперія впорається без мене, — додає вона, наче ставить крапку.
Повітря згущується. Я відчуваю, як воно тисне на груди, ніби мене знову замкнули в тій кімнаті з Артуром. Тільки тут інше. Не домагання до тіла, а зазіхання на контроль. Два важкі присутності, два полюси, і між ними — світ, який може тріснути.
Глен мовчить довше, ніж зазвичай. Це небезпечна тиша, де кожне слово прораховується, як хід на шаховій дошці. Я знаю його: він ніколи не сперечається напряму, він зміщує тиск.
— Впорається, — нарешті промовляє він тихо, але твердіше за сталь. — Але ж ти знаєш, що столиця не любить, коли її представники надто затримуються далеко від фронтиру. Особливо найвпливовіші. Чутки… чіпляються до таких людей охочіше за все.
Я чую, як вона всміхається. Ледь-ледь.
— Хай чіпляються, — відповідає Гінель. — Я вмію здирати з себе зайві руки.
Я завмираю, вчепившись у камінь так сильно, що кісточки біліють. Вони стоять одне навпроти одного. І знову їхні слова — не просто розмова, а удари й випробування. І я розумію: вона не піде. Вона вкоренилася тут, як шпичак у серці замку.
— І раз уже твоя архівна лисичка все одно підслуховує нас… Дозволь мені позичити її ненадовго? Ми з нею не закінчили останню розмову, — раптово каже Ангел Смерті.

Моє серце вкривається кригою.