Розділ 33. Зізнання

Двері розкриваються остаточно. Глен — прямий, як клинок, — стоїть у отворі. На білі волосся падають золоті відблиски від факела в коридорі. У погляді чоловіка та сама алість, що в далекому зареві пожежі: рівна, без іскри жалю.
— Усередину, — промовляє він холодно, без запитання.
Я підкоряюся миттєво. Ноги самі несуть мене за поріг, і тільки тепер усвідомлюю, що руки тремтять так сильно, ніби в пальцях струни, і хтось тягне їх без кінця. Двері за мною зачиняються. Тиша товстих стін покоїв поглинає. Усередині напівтемрява, пахне металом, нічним протягом і чимось гострим, як грозовий розряд.
— Пояснися, — Глен не підвищує голосу, але кожна буква врізається в повітря, як різка.
Я відкриваю рот, але одразу ж задихаюся. Слова тонуть. У грудях порожнеча, у горлі вузол. Світ стискається, як уві сні: повітря замало, стіни надто близько. Паніка знову обрушується, гаряча й холодна одночасно.
Глен робить крок ближче. Його тінь падає на мене, і зараз у цьому є дивний порятунок.
— Дихай, — його голос холодний, як лід, але саме це протвережує. — Рахуй. Вдих. Раз. Два. Видих.
Його рука — важка, міцна й надійна, як столітня скеля — лягає на плече. Я судомно киваю. Повторюю. Вдих — раз — два — видих. Повітря проникає в груди нерівно, виривається клаптиками, але Глен не відводить погляду, поки мій ритм не вирівняється хоча б наполовину.
— Краще, — сухо констатує він. — Тепер говори.
Слова вириваються назовні разом із болем:
— Страж… Арт…ур… — я ледь не спотикаюся об його ім’я, до того ж розумію, що ледь не назвала «Артем». — Він… зачинів двері. Почав… тиснути. Не торкався, але… — голос зривається, і мені доводиться зажмуритися, щоб договорити. — Він намагався. Я… я вдарила. Бігла.
Тиша. Лід у повітрі стає густішим. Я все ж піднімаю погляд — і серце знову робить різкий збій.
Глен дивиться так, що мені хочеться відступити. Погляд небезпечно темніє, як штормове небо, у якому зароджується небезпечна блискавка. У цьому погляді немає здивування. Тільки знання. І вивірена, холодна, спрямована лють.
— Ще раз. Його ім’я? — промовляє він.
— Артур, — шепочу я.
Кивок. Повільний, важкий.
— Отже, Артур, — повторює Херувим, ніби ставить печатку. — Той, хто насмілився торкнутися мого, уже мертвий. Питання лише в тому, скільки часу він ще буде дихати.
І в цих словах немає жодної емоції. Лише констатація факту. Ніби він уже виніс вирок.
Я вперше за весь вечір відчуваю, як тремтіння відходить із пальців. Так, це жахливо. Так, страшно. Але ще страшніше — те спокійне обіцяння, яке дав Глен. Артуру кінець.
Він дивиться примружено, ніби оцінює не лише мене, а й кожен мій вдих, кожну паузу. Погляд ковзає гостро, як лезо по шкірі.
— Але знаєш… — його голос звучить раптово, резонує в грудях як удар дзвону, — щоб по-справжньому ефективно захищати своє, мені потрібно знати все, що ти від мене ховаєш.
Слово «все» ніби обрушує на мене лавину. Живіт зводить, серце падає вниз. Я відчуваю, як усередині все стискається до точки.
Ні. Я не можу.
Я не можу говорити про чорні вени, які оживають під шкірою. Про книги, що вийшли з-під руки. Про те, що я — авторка цього світу. Скажу бодай слово — і все скінчиться. Для мене. Для нього. Для нас усіх.
— Я… — голос тремтить. — Це не те, що…
— Не бреши, — перебиває він. Лід у голосі дробить усі мої виправдання. — Я повинен дізнатися про все першим. Бо якщо першою дізнається Гінель — тебе вже не врятувати.
Гінель.
Ім’я звучить, як смертний вирок. Я бачу перед очима її обличчя, її погляд, і всередині крижаніє ще сильніше. Але я все одно мовчу. Слова застрягають, як скалки. Глен рухається швидше, ніж я встигаю відсмикнутися. Його пальці охоплюють моє зап’ястя. Холодний, сильний тиск — і я відчуваю, як кров під шкірою ніби закипає.
І раптом — чорне.

Прожилки. Вени розповзаються під шкірою, живі, темні, ворушаться, наче гілки, що шукають виходу.

Я захлинаюся криком. Смикаюся, намагаюся вирвати руку, але він тримає міцно, не відпускає. Його обличчя — камінь. Жодної тіні страху, жодної крихти здивування. Лише холодний спокій. Наче він цього чекав. Наче він знав це завжди...

І від цього мені ще страшніше.

Я відчуваю, як його пальці стискають зап’ястя, і розумію: виходу немає. Він знає занадто багато. Значить, тікати просто нікуди. Значить, вибору більше немає.
— Ти не розумієш… — слова вириваються ледь чутним шепотом. — Я… не звідси. Усе це… — я судорожно обводжу поглядом стіни, вітражі, його крила, — усе це я написала. Сни. Розділи. Книги…
Я ковтаю повітря, наче перед стрибком у крижану воду:
— Я писала про тебе. Про Бетті. Про Орден. Для мене це завжди були історії… вигадані. Я не думала, що цей світ… справжній.

Говорю, і сама чую, як голос тремтить, ніби кожне слово може стати останнім. Я сама в шоці, що так різко, несподівано зізнаюся. Але всередині вже зробила вибір: краще розповісти Глену, ніж Гінель. Так у мене є бодай крихітний шанс.

Херувим слухає мовчки, із тією похмурою непорушністю, від якої серце спускається в п’яти. У його очах холодне, важке полум’я.

— Дуже погано, — промовляє він нарешті. Сухо, хрипко. — Якщо Гінель дізнається — тобі кінець. Ізоляція. Досліди. Ланцюги. Або щось гірше. Імперія не залишить таку аномалію живою.

Мене душить паніка. Повітря важчає, стіни дихають, земля йде з-під ніг.

— Ні… — я хитаю головою. — Я не витримаю…

— Зате я витримаю, — його пальці впиваються в моє плече, заземлюють. Його голос лишається холодним, але в цьому холоді крижана сила. — Тебе треба рятувати. А це означає, що Гінель Роуз Бьорд треба вигнати з королівства. І чим раніше — тим краще.

І в цей момент — скрип. Ледь уловимий, але в тиші він звучить як удар.
Глен повертає голову. Його очі звужуються до алих щілин. Рух його пальців — і повітря рветься. Порив хуртовини б’є в двері, крижаний вир проривається в коридор. Дошки з тріском розпахуються, сніг закручується навколо темної постаті, а до ніг одразу підповзає лід, скувавши їх.