Розділ 32. Досить

Він зволікає всього секунду, але цієї секунди вистачає, щоб повітря остаточно зникло. Артур подається ближче; його рука ковзає вздовж кромки вітрини — не торкаючись мене, але перекриваючи вихід, наче ця кам’яна зала тепер клітка, а я — здобич усередині.
— Все ж цікаво… чим ви такі дорогі їхній увазі, — промовляє він майже ліниво. — Може, варто перевірити самому?

Слова дзвенять глухо, як монета об мармур. На обличчі чоловіка ввічлива, майже приємна цікавість. І ця маска страшніша за будь-яку загрозу, бо під нею сидить хижак.

Усередині мене щось клацає. Пам’ять дає спалах: м’який диван, зачинені двері, рука на коліні, нав’язливе «та перестань, ми ж просто сидимо» — і усмішка, від якої все холоне. Досить.

Я чую власний вдих занадто різко. І перш ніж страх встигає паралізувати, тіло саме діє: коліна згинаються, п’ята впирається в підлогу — і я зриваюся, б’ю з усієї сили, навмання, відчайдушно. Удар туди, де біль робить чоловіків однаковими. Просто між стегон. Глухий стогін резонує в камені. Обличчя Артура перекошується, але я не чекаю відповіді. Рухаюсь. Живо.

Плечем зачіпаю стелаж. Полиці тремтять; у вітринах спалахують вогні смолоскипів, огранка каменів множить полум’я. Краєм ока помічаю щось незбагненне: кілька предметів зривaються з місць і б’ються об стіни й на підлогу. На мить здається, ніби зала здригнулася — дрібний трем під чоботами, наче землетрус десь глибоко. Вени на моїх руках спалахують чорним, гіллястим візерунком, і тут же гаснуть, наче їх і не було.

Я бачу це. І від цього стає ще страшніше. Що відбувається?
— Чорт… — виривається в Артура хрипко; він згинається, ковтає повітря, вже намагаючись випрямитися.

Прокляття. У мене зовсім мало часу.

Я лечу до дверей. Пальці самі знаходять ручку. Під нею зяє засув. Я точно пам’ятаю, як ключ повертався, як Артур замикав… Але замок піддається. Легко, тихо. Наче все життя чекав, коли його відкриють саме зараз.

Думаю потім. Зараз — тільки ривок. Двері розчиняються — і я вивалююся в коридор.

Порожнеча.
Смолоскипи горять рівно, тіні не ворушаться. Ні кроків, ні голосів, ні випадкового шепоту варти. Наче сам замок вимір, видихся, прислухається. Тільки за спиною важкі кроки Артура.

Я біжу. Камінь віддає в п’яти, дихання збивається в рвану піну. Поворот. Галерея. Вузькі сходи, де пахне воском і залізом. Паніка веде мене, відчай штовхає в спину. Будь-які двері — не мої, будь-який поворот — не туди, а ноги самі обирають дорогу, наче їх тягне до єдиної точки, де ще можна вижити.

Майне думка, тонка, як скалка: Бетті. Вона наполягла на інвентаризації, сказала: «безпечна». Знала вона, хто буде супроводжувати? Що він за людина? Хотіла цього? Я відштовхую це. Потім. Тільки потім. Зараз — бігти.

Коридори — порожні артерії фортеці. Мені вважається, що стіни дихають, як величезний звір уві сні. Я спотикаюся, ловлю рівновагу долонею об камінь, залишаю на ньому вологий слід. У голові лише один рядок, як молитва: до нього.

І ось вони — важкі двері. Пальці стукають раніше, ніж встигаю подумати про гордість, про пристойності, про те, що це взагалі-то покої першого меча королівства. Я не хочу повертатися до сухої, крижаної Бетті — з її невідомими намірами й закритим обличчям. Я не піду до Сільвера — він, напевно, зараз сміється в чужих простирадлах. У мене немає нікого…

Окрім нього.

Секунда. Друга. Я чую тільки своє серце — глухо, болісно, надто голосно для цієї тиші. За дверима ворушиться тінь. Замок клацає. Двері починають відчинятися. Повільно, як розрізання шва на тугій тканині.

Щілина. Холодне повітря пахне металом, озоном і чимось випаленим, як після розрядів. Світла смужка лягає на камінь біля моїх ніг, на мої тремтячі пальці. Я бачу білу пасму, блиск металу руків’я, відгомін багряного — ніби захід затримався в чиїхось очах.

Двері розчиняються трохи ширше.
Я завмираю, вчепившись у косяк так, що кісточки біліють. Горло дере. На язику — єдине, що хочеться сказати, і жодного слова, яке можна було б вимовити.

І на цій миті світ знову затримує подих...