Розділ 31. Надто близько, щоб бути випадковістю

Я виринаю зі сну, наче мене витягли за волосся з глибокої води. Холодний піт на шкірі, серце калатає в грудях не своїм ритмом. Досі чую кроки. Ті самі: неквапні, вивірені, від яких не сховаєшся навіть за стінами. Важке дихання на сходах. Клацання дверей. Замок, який довго не піддавався…

Пальці судомно тягнуться в бік тумби й на дотик шукають його. Телефон. Екран, його холодне світло — єдине, що завжди було зі мною, коли ставало по-справжньому страшно. Але долоня намацує порожнечу. Лише дерево й камінь. Чому я до цього ніяк не звикну?

Заплющую очі, та це не допомагає. Тінь усе одно стоїть біля вікна, як стояла раніше. Силует, який можна впізнати з тисячі: надто прямі плечі, надто довга пауза, надто багато разів «надто». Скільки вечорів я ловила цей погляд? Скільки разів озиралася, відчуваючи його кроки там, де їх не мало бути?

Артем.

Тут його немає. Тут його не може бути. Але тіло не вірить. Тіло досі пам’ятає холод під’їзду, м’яку хватку на зап’ясті й той липкий жах, коли розумієш, що він не піде, якщо не втечеш сама.

Я підтягаю коліна до грудей і стискаю пальці до болю. У голові майне дурне: якби я могла зараз написати Ані… Але нічого цього більше немає.

Я у світі, де найсильніші чарівники носять чорні крила, а королі зникають у порожнечі. Та все одно прокидаюся не від них. Прокидаюся від того, хто залишився там.

І, мабуть, саме це страшніше за все…

Адже після таких пробуджень мені знову хочеться зникнути. Сховатися під найважчим, мішкуватим плащем, немов у коконі, аби світ перестав мене бачити. Чим більше складок тканини, чим глибша тінь каптура — тим безпечніше. Так я давно навчилася бути невидимкою.

І все ж є дивне протиріччя. З ним — з Гленом — ця невидимість не здається необхідною. У його присутності, яким би моторошним, небезпечним і крижаним він не виглядав, усередині з’являється ясне, майже прозоре відчуття: він ніколи не наблизиться так, як Артем. Ніколи не доторкнеться так, як мені страшно, і не сяде ближче, ніж треба. Навіть його вторгнення в мої особисті межі — це не про бажання, а про владу. Я впевнена: якщо не захочу — він не поцілує. 

Можливо, справа в тому, що я сама написала його й підсвідомо довіряю власному створінню. А можливо, це щось глибше — інтуїція, яка шепоче: цей чоловік небезпечний для всіх, але не в цьому. Не в тому, що робить тебе річчю й шматком м’яса.

І в цьому є дивне полегшення.

Щоб заглушити ранковий трем, я йду в архів раніше, ніж зазвичай. Кам’яні коридори порожні, запилені вітражі фарбують світло в холодні відтінки. Я складаю книги, розкладаю по полицях, сортую каталоги; пальці рухаються механічно, і саме в цьому є полегшення. Все йде рівно, передбачувано, без зайвих поглядів і запитань.

До самого вечора все… спокійно.

Коли двері, нарешті, риплять, я встигаю майже забути, що хтось взагалі пам’ятає про мене. У прорізі з’являється Бетті. З сухою емоцією, але не зла, радше втомлена. Дивиться без звичної усмішки, і все ж у її погляді немає тієї колючої неприязні, що була вчора.

— У мене прохання, — каже вона замість привітання. — Сьогодні вночі буде інвентаризація королівських регалій. Я повинна бути присутня, але мене терміново викликали на зібрання. Супровід формально може запросити будь-хто, і я… хочу попросити тебе.

Я не відразу знаходжу слова. Звучить трохи дивно. Але сама суть заняття — нудне, безпечне, при смолоскипах, з описом вітрин і печатей — зараз здається майже втіхою.
— Гаразд, — киваю я, більше з обережної згоди, ніж з упевненості.

На губах у Бетті з’являється натяк на звичну усмішку. Вона киває й дякує. А я чомусь почуваюся ще більш розгубленою. Це її спосіб до примирення? Якби так, то краще б вона запросила мене на чаювання, а не на роботу після роботи… І все ж, мені не складно допомогти. Усе одно сильної втоми немає. Варто подумати про сон — і я тут же згадую свій останній кошмар.

Супроводжувати мене має старший страж. Дякувати богам, що не Соул (а то, знаючи моє везіння)! Ім’я називають швидко, я майже пропускаю його повз вуха: Артур. Я не бачила його жодного разу. Ні в житті, ні в книзі. Навіть не впевнена, чи згадувала його на аркушах Word взагалі. Я давно зрозуміла, що в цьому світі відбувається багато чого, що мої пальці не друкували. І це природно: у рядках не згадаєш кожну служницю і стражника, а тут, у житті, вони на виду: ходять, розмовляють, не знаючи, наскільки неважливі для основної сюжетної лінії…

Артур іде поруч. Сиві пасма в темному волоссі, виправка старої школи, погляд прямий, трохи байдужий. Його давно поважають при Ордені, це було видно з того, як інші кивали, коли він проходив повз.

Спочатку все справді схоже на нудний обов’язок. Артур замикає двері залу огранених реліквій на ключ, для безпеки експонатів. Смолоскипи в залізних тримачах коптять, тіні лягають на скляні вітрини, в яких покояться реліквії. Я зачитую назви з опису, Артур відмічає на аркуші. Його почерк строгий, бездоганно рівний. Хруст пергаменту, скрип пера — наче музика звичної рутини.

Але щось починає ламатися в цій рівності…
— Кумедно, — ліниво промовляє чоловік. — У списку регалій немає найцікавішого експоната, — пояснює він, навіть не дивлячись на мене. Голос у нього все ще ввічливий, рівний. Але саме це ввічливе спокій насторожує більше, ніж будь-яке грубе «заткнися».

Я піднімаю очі й зустрічаюся з його поглядом. Він не мутний, не п’яний. Навпаки — холодно ясний. І від цього гірше.

— Вибачте? — перепитую. 
— Вам, схоже, дісталося покровительство… — Артур робить паузу. — Але хтось охоче заплатив би, щоб подивитися, чим ви такі цінні...

Слова капають на кам’яну підлогу, і мені здається, що навіть повітря густішає. Усередині в мене все крижаніє, бо я розумію: так, він говорить про мене. І так — це дуже недобрі слова…

Він не наближається ривком, не хапає мене. Ні. Він робить це повільно, методично. Скорочує дистанцію так, щоб кожен мій подих ставав чутнішим, а кожен крок — пасткою. Його рука лягає на стільницю поруч із моєю. Не торкаючись, але перекриваючи простір. Скляна вітрина з короною позаду віддзеркалює нас, і я бачу: Артур схожий на велетня, який от-от мене розчавить.