Розділ 30. Минуле, що переслідує

Дисклеймер: цей розділ може містити сцени, пов’язані з психологічним та сексуальним домаганням.

Чотири роки до теперішніх подій.
Україна.

Арчі розвалився на підвіконні, наче господар всесвіту, і ліниво мружить очі. Руде хутро тепле, як хліб із духовки, і я не втримуюсь — проводжу долонею по м’якій спині, обережно вдихаю аромат пилюки й чогось солодкого. Він відповідає тихим муркотінням, ніби погоджується: «Так, людино, ти робиш усе правильно».

— Так, досить кота м’яти, — Аня з’являється з кухні з горнятком кави й упирає в мене примружений погляд. — Давай уже розповідай, що за таємничий красунчик у нас на горизонті.

Я закочую очі, але всередині все одно тремтить, як перед виходом на сцену.

— Ніякий він не таємничий. Артем. Той, що з Badoo. Ми вже два місяці переписуємось. — Я машинально смикаю шнурок худі, ніби це допоможе збити хвилювання. — Сьогодні зустрічаємось.

— ДВА місяці, — Аня виділяє слова так, ніби я зізналася у злочині. — І тільки зараз зустрічаєтесь?

— Мені треба час, щоб пізнати людину, — бурчу, ховаючи усмішку в горнятку чаю. — І взагалі, він класний. З ним легко. І у нас багато спільних тем.

— Гаразд, міс Обережність, — Аня ставить горнятко на стіл і, хитро усміхаючись, плескає в долоні. — Вдягаємо тебе так, щоб він офігів, але думав, що ти не спеціально.

Арчі, здається, теж у темі — стрибає з підвіконня й вмощується просто на кросівки, заважаючи їх узути. Я сміюся, піднімаю його під живіт і м’яко перекладаю на диван.

За п’ять хвилин уже коїться модний хаос: на дивані светр, джинси, сукня, куртка. Аня метається кімнатою, як особистий стиліст із місією, а я кручуся перед дзеркалом, намагаючись вирішити, хто я сьогодні — «повсякденна милашка» чи «богиня, яка не старалася».

— Ай, до біса! Ось! — Аня простягає мені джинси й светр. — Просто, зручно, але при цьому… — вона робить виразний жест руками, — у ньому ти виглядатимеш дуже затишно й не занадто для першого побачення. А акцент зробимо на очах. Щоб ти вразила його одним поглядом.

Я усміхаюся, приймаючи допомогу найкращої подруги, і розумію: так, я готова. Ну, майже.

Центр шумить: трамваї дзенькають, кав’ярні видихають пару в морозне повітря, люди поспішають із пакетами. Я стою біля мармеладної крамниці, поправляю волосся й ловлю себе на тому, що кожні три секунди оновлюю месенджер тремтячими пальцями.

— Роза? — знайомий за голосовими повідомленнями, його голос звучить трохи тепліше, ніж я очікувала.

Озираюся — і ось він, Артем. Трохи вищий, ніж здавався на фото, у темному пальті й з якоюсь невимушеною усмішкою. Наче ми вже сто років знайомі.

— Привіт, — він обіймає мене однією рукою — легко, без тиску, й пахне чимось свіжим, ніби хвойним одеколоном. — Ну що, йдемо гуляти?

Я ніяковію від самої лише його присутності, але киваю, скромно посміхаючись:
— Йдемо.

Ми блукаємо освітленими вулицями, балакаємо про всяке. Він розповідає про роботу в айті, я про свої «письменницькі замашки», сміємося над тим, як обидва обожнюємо какао з корицею з Макдональдса й терпіти не можемо літні маршрутки на вихідних.

З ним… просто. Жодних незручних пауз, коли не знаєш, що сказати. Навіть трохи шкода, що ми так довго відкладали зустріч.

— Слухай, — він раптом зупиняється, ляскає себе по кишенях і криво всміхається, — я, здається, забув картку вдома. А телефон у мене без цього… NFC, так? — сміється, ніби це зізнання в якомусь олдскулі. — Давай швиденько забіжимо до мене, я візьму — і підемо далі. П’ять хвилин.

Я вагаюся секунду, але все звучить буденно: дім за десять хвилин, він розповідає кумедну історію про те, як одного разу так само забув паспорт і запізнився на поїзд. Здається, немає приводу напружуватися…
— Ну гаразд, — усміхаюся. — П’ять хвилин.

Він киває й повертає у бік тихого двору, і я крокую за ним, ще не знаючи, що ці п’ять хвилин будуть найдовшими у моєму житті.

Його дім — звичайна багатоповерхівка, тихий під’їзд, запах свіжої фарби на стінах. Ліфт рипить, як у старих фільмах, і я намагаюся думати, що це просто кумедно, а не ніяково.

Квартира зустрічає напівтемрявою: світло в коридорі тепле, але приглушене, наче тут завжди вечір. Артем скидає пальто й, проходячи на кухню, киває мені:
— Роззувайся, проходь. Хочеш лимонаду? У мене класний, домашній.

— Ну… давай, — погоджуюсь, хоча хотіла просто дочекатися, поки він знайде картку.

Він ставить на стіл високий склянку, наливає жовту рідину, й бульбашки здіймаються, шиплячи, до поверхні. Потім під’єднує телефон до колонки, і в кімнаті починає тихо грати музика — якийсь ненав’язливий джаз. Але в цьому м’якому фоні щось не дає розслабитися…

— Слухай, присядь, — він киває на диван. — Хвилинку… я просто дещо покажу.

Я присідаю на край, пальці стискають склянку сильніше, ніж треба. Якеcь недобре відчуття шкребеться всередині. Артем сідає поруч — трохи ближче, ніж пристойно, так, що я відчуваю тепло його плеча.

— Я ж казав, у мене затишно, — він усміхається.

Я киваю, роблячи вигляд, що все нормально, але в голові вже клацає: «Ми ж не планували тут сидіти. Це мало зайняти п’ять хвилин».

Артем наче ненароком кладе долоню мені на коліно. Пальці ковзають трохи вище — повільно, ніби пробують, наскільки можна. Я не встигаю нічого сказати: тіло реагує швидше за розум, ціпеніє, а серце стукає у вухах, як глухий барабан.

— Артеме… — голос зривається, і я сама собі здаюся тихою, далекою.

— Та що ти, — він усміхається, нахиляючись ближче. — Ми ж просто сидимо.

Його рука вже на моєму стегні. Я відсуваюся, але диван надто м’який, і здається, що він тримає мене на місці, як трясовина.

— Досить, — намагаюся встати, але він перехоплює зап’ясток. Не сильно, але достатньо, щоб кров ударила у скроні.

— Та не починай… Усе ж нормально, — тихо, майже лагідно, але від цього тільки страшніше.