Розділ 29. Здається, я вже зникла

Тиша тримається довше, ніж повинна. Соул не рухається, камінь усе ще висить у повітрі між ним і Гінель, мов чорна мітка, і я відчуваю, як він випромінює темряву та тягне на себе простір.
— Розмова закінчена, — промовляє Гін рівно, але в цьому «рівно» є та грань, за якою починається наказ.
Її долоня ледь розгортається, і онікс м’яко лягає в її пальці. Одним рухом вона ховає його в складках плаща, наче каменя ніколи й не існувало. Принаймні тепер я можу бути певна, що його не вживлять мені під шкіру. (Якщо у Соула не завалявся десь ще один...)
— Ступай, Соуле.
Мій трюк з «Гін-Роуз» спрацював на «ура» — обстановка розряджена, сьогодні вбивств не буде, а отже, крихкий мир між Орденом і Імперією знову збережено. Це викликає полегшення. А ось погляд Гін у мій бік, навпаки, встромлює ніж під ребра...

Соул затримується на вдих. Скули зводить, пальці повільно сповзають з гарди. Жодних слів — тільки довгий, колючий погляд, що залишає на шкірі відчуття подряпини. Потім розворот: жорсткий, відточений, — і його кроки поступово стихають у коридорі, але навіть у них чути тихе роздратування. Сьогодні він визнав поразку, але навряд чи вийшов із гри.

Ми залишаємося вдвох.
Гін не рухається відразу. Дивиться на мене — не поглядом, а наче холодним рентгеном, що проходить крізь шкіру. Довго, вивчаючи, аж до неприємного болю в потилиці. Мені хочеться ковтнути, та горло сухе, як пергамент.
— Архівна лисиця, — тихо каже вона, і від цього прізвиська в мене зараз біжать мурахи. — Сьогодні в тебе цікаві інтонації.

Їй вистачає одного руху, щоб простір навколо мене став тісним, майже задушливим. Серце б’ється так гучно, що я чую його, як удар у стіни. Вона витримує паузу, немов ставить відмітку про мою поразку, і лише після цього трохи послаблює хватку повітря — повертає простір, але не полегшення.
— Питання, яке ти відкрила, — не для коридорів, — продовжує Гін, і в голосі знову оксамит поверх сталі. — Я щедра: відкладу його на кілька днів. Не більше.

Кутики її губ ледь торкає тінь усмішки. Суха, майже невагома.
— В один із найближчих вечорів ти прийдеш до мене. Одна. Я задам питання. Ти відповіси — всі, до останнього. Без пауз, без масок. І тоді ми нарешті перестанемо грати в мовчанку, хованки та інші ігри, які лисиця так обожнює.
На останньому слові вона трохи схиляє голову, немов ставить печатку.
— Не запізнюйся, Роуз. І не намагайся сховати правду в зноски. Я читаю першоджерела.

Плащ ворухнувся, як і тінь її крила. Гін іде, розчиняючись у напівтемряві так само тихо, як з’явилася. Коридор повільно повертає звук, але мене не відпускає її погляд: як закладка в книзі, яку все одно змусять дочитати до кінця.

Я стою, поки смолоскип над головою не гасне й не спалахує знову, наче кліпає. А потім розумію: дихання в мене збите, долоні холодні, а в грудях — одна-єдина думка, як рядок вироку: вона призначила зустріч.
Бетті свердлить мене ненавистю, Соул жадає реваншу, Глен дивиться з підозрою, а в Гінель є всі права розірвати мене на допиті. Здається, я вже зникла…