Розділ 28. Ім'я дитинства

Соул не залишає мені вибору. Він прямо каже: “Дозволиш чи ні — вирішу я”. Погляд — чорна сталь, у якій немає ані тіні сумніву. Такий же холодний, як цей клятий онікс у його пальцях — камінь, здатний одним дотиком перетворити мою магію на тишу… або мене на прах.
Я вже відчуваю його вагу на своїй долі, коли з глибини коридору долинає інший голос:
— Не вирішиш.
Я здригаюся.
Гінель виходить із темряви, ніби завжди була там. У її рухах немає поспіху — тільки впевненість хижака.
— Кумедно. Варто заглянути в темний кут — і неодмінно знайдеш сміття, яке треба винести, — каже вона неголосно, і в цих словах є щось крижане.
Онікс здригається в руках Соула, але вже не з його волі. Ледь помітний жест — і камінь сам вислизає з пальців чоловіка, зависаючи в повітрі між ними. Ще один рух — і руку Соула різко відвертає вбік так, що суглоби жалібно хрустять, але, здається, без перелому. Вірно. Гінель не можна травмувати члена Ордена — це неминуче призведе до політичного скандалу.
— Артефакт без печатки імперського погодження? — Гін дивиться просто в очі Соула, і голос її стає сталлю. — Грубе порушення. Відпустити руку… або втратити її?
Після цих її слів знову ловлю себе на думці: а чи розумію я взагалі, як влаштовані сили й пріоритети в цьому замку?
Гін ледь помітно рухає пальцями — і все ж відпускає невидиму хватку. Соул ривком повертає зап’ястя, сухо видихає й одразу тягнеться до меча: пальці лягають на гарду. Гін відповідає дзеркально — її долоня стає на навершя власного клинка. Онікс зависає в повітрі між ними чорною цяткою, як мушка прицілу.
Повітря тремтить. Один крок — і це стане бійнею.
— Ти заступаєшся за хаос, — кидає Соул, голос рівний, але в зіницях спалахує крижана, вивірена лють. Та лють, після якої кров відмивають із мармуру тижнями.
— Я заступаюся за закон, — відповідає Гін так спокійно, що слова ріжуть іще сильніше. — Ти плутаєш його з істерикою.
Вони стоять надто близько. Світло ліхтаря між ними то горить, то блідне, пилові крупинки висять у повітрі, ніби бояться поворухнутися. Я знаю, чим це скінчиться: Соул зірветься першим — він уже на межі. Гін відповість за правом. І далі трісне не лише коридор — трісне все: Орден, дипломатія, мої легені. Я терпіти не можу Соула, але зараз… Не можна цього допустити.
— Будь ласка, не треба… зупиніться! — я чую свій голос, чужий, потопаючий. — Не зараз. Не тут!
Вони мене не чують. Або роблять вигляд, що не чують. Їхній світ звузився до двох точок: клинок-до-клинка, погляд-в-очі. Я відчуваю, як мене починає трясти: від страху, злості, безсилля. І в цю секунду думка спалахує сама, як сірник.
Я втягаю повітря й вигукую:
— Прошу, Гін-Роуз, досить!
Тиша рветься.
Гін завмирає так різко, ніби удар припав не по повітрю, а по нерву. Пальці з навершя не з’їжджають, але майже непомітний різкий вдих видає її краще за будь-який вираз обличчя. Погляд зрізається з Соула — вже на мене. Чужий, непроникний… і раптом небезпечно уважний.
“Звідки ти це знаєш?” — читається в ньому без слів.
Я знаю. І саме тому в мене всередині крижаніє. Ніхто, абсолютно ніхто в цьому світі не називав її так — Гін-Роуз — окрім Аннабель, старшої сестри та королеви Сноу-Фелла. Це прізвисько з їхнього дитинства, надто особисте, надто таємне, щоб звучати десь поза їхнім замком. Ніхто тут і не міг про нього знати. Ніхто, крім самої Гінель і авторки цих книг — мене.