Розділ 27. Онікс Пустки

Вечір тягнеться, як занадто туго зав’язаний шнурок — і що сильніше я намагаюся його послабити, то міцніше він тисне. Бетті сидить у кріслі біля вікна, наче скам’яніла: очі в книзі, губи стиснуті, і жодного погляду в мій бік. Для неї я, здається, перестала існувати…
Ловлю себе на думці — й мало не всміхаюся, — що, мабуть, навіть допит у Гінель був дружелюбнішим.
Я знаю, що Бетті образилася. Знаю, що сердиться. І, мабуть, має на це повне право. Спершу вона побачила неоднозначну картину зі мною та Гленом у бібліотеці. Потім я без дозволу зазирнула в її блокнот. Я переступила межу двічі менш ніж за годину. Я справді винна. Бетті з першого дня добра до мене — і чим я відповіла?
Я вже вибачалася кілька разів, але це не діє. Роблю нову спробу вийти на контакт:
— Може, чаю? — питаю обережно, майже благально.
— Ні, дякую, — сухо, як клацання іржавого ключа. І вона знову повертається до сторінок збірки старих повістей. Це саме той тип літератури, в який можна піти з головою, щоб не бачити й не чути нічого навколо.
Тиша стає липкою, як пролитий мед. Я відчуваю, що ще трохи — й почну задихатися. Підводжуся й майже пошепки кажу:
— Я прогуляюся.
Вона навіть не піднімає очей:
— Як хочеш.
У голосі немає ані тіні турботи, ані натяку на те, щоб утримати мене. Просте байдужість.
І знову ж таки — нагадую собі — я це заслужила. Хай Бетті побуде наодинці з собою й трохи охолоне. Зрештою, це піде їй на користь.
Двері за спиною зачиняються м’яко, але мені здається, що звук відлунює по всьому коридору. Я вирішую вибрати найтихіший і найменш людний маршрут, який знаю: вузькі проходи між службовими крилами, сходи, де пахне пилом і воском. Аби тільки не зустріти нікого… небажаного.
Коридори порожні, мов вимиті від звуку. Ліхтарі тьмяно дихають, камінь віддає холодом у підошви. Я йду вглиб палацу знайомою, найтихішою стежкою.
Я майже встигаю повірити, що цього разу зі мною не станеться нічого поганого.
Майже…
З темряви виростає силует. Пряма спина, строгий фрак, руки за спиною, — і очі, що спалахують, як вугілля, яке хтось поворушив кочергою.
— Чудово, — каже Соул без привітання, наче підбиває підсумок своїй думці. — Не доведеться вигадувати, як витягти тебе з покоїв Бетті.
Я майже всміхаюся. У грудях кисло й порожньо. Зараз Бетті, здається, і сама б із радістю запакувала мене в коробку «куди завгодно, кому завгодно».
— Глен сказав, що мав із тобою розмову, — відповідаю, намагаючись тримати голос рівним. — Що ти до мене не наблизишся.
Це правда, в якій я не сумніваюся ні на секунду. Херувим Смерті вміє майстерно залякувати. Але й Соул не такий простий — адже віднедавна йому відома моя страшна таємниця…

— Я тобі не ворог, — сухо, без тіні емоцій, відповідає чоловік. — Саме тому й шукав. Щоб захистити.
Я не стримуюся й тихо, коротко, майже беззвучно сміюся.
— Ти? Захистити? — брова злітає вгору, а голос мимоволі наповнюється іронічним сарказмом.
Здається, я вже так звикла до того, що жахливе трапляється постійно, що страх починає тьмяніти. А це небезпечно — бо притуплений страх легко переростає в необережність.
Його рука рухається швидше за думку. Зап’ястя обвиває холодна сталь пальців. Біль не гострий, а правильний і достатній, щоб я зупинилася й перестала гратися у сміливість. Ось і перші наслідки моєї секундно-новонабутної впевненості.
— Ми обидва бачили твою таємну магію, — каже Соул тихо, так, що слова лягають у вуха, як наказ. — Вона небезпечна. І для нас. І для тебе. Це — аномалія.
— Я і є аномалія, — відпльовуюся зухвало. — Уже не вперше.
— Заткнися й послухай.
Він відпускає руку й запускає пальці в кишеню плаща. Дістає маленький камінь — чорний, матовий, із глибоким, наче колодязь, нутром. Світло ліхтаря не відбивається — провалюється в нього.
— Це Онікс Пустки.
У мене всередині все стискається. Я знаю. Надто добре знаю, що це. Це дуже і дуже поганий камінь… Неправильний. Не просто позбавляє магії, а спотворює її так, що…
— Ні… — виривається.
— Послухай, — Соул робить пів кроку ближче. — Не кричи. Це не боляче. Лише перетворить твою манну на тишу. Назавжди.
— НІ!
Усередині все крижаніє. У моїй книзі Онікс Пустки вже з’являвся. Це був розділ про Бетті та її неконтрольовану магію. Сонячна манна в її тілі так шалено рвалася назовні, що Бетті навіть випадково поранила Глена — просто уві сні. Вона мучилася жахливою провиною — і тоді з’явився Соул, нібито «рятівник». У тому розділі він холодно й без вагань вживив їй онікс під шкіру. Камінь мав заглушити силу, але замість цього ледь не вбив Бетті. Ефект був непередбачуваний: хтось виживав, втрачаючи магію назавжди, а хтось… згорав ізсередини: швидко, страшно й болісно.
Я не збираюся перевіряти, до якої категорії належу я!
— Я не дозволю тобі вживити мені під шкіру це, — кажу вголос, відступаючи.
— Дозволиш чи ні — вирішу я, — Соул робить ще крок, і камінь у його пальцях ніби тягне на себе повітря. У його очах — міцно ухвалене моторошне рішення.