Розділ 26. Книга, що не мала бути відкрита

Глен навіть не моргає. Легко змінює кут нахилу, наче це й справді було частиною плану, і тягне руку за моє плече. Його пальці торкаються корінця товстої книги на полиці просто за моєю головою.
— Ось ще, — промовляє він незворушно, випрямляючись. — Думав, вона тут загубилася.
Я моргаю, намагаючись зрозуміти… а раптом він справді тягнувся по цю книгу весь цей час? Що, як… Я щойно вибудувала у голові сцену, якої насправді ніколи не було?
— Дякую за допомогу, — його голос уже сухіший, прохолодніший. — І за “Хроніки Дев’яти Небес”.
Я теж роблю вигляд, що нічого особливого не сталося, і трохи відступаю від чоловіка.
— Завжди будь ласка, — киваю, намагаючись, щоб голос звучав рівно.
Бетті підходить ближче. Світла сукня тихо шелестить, а її погляд ковзає між мною та Гленом, як тонкий ніж по склу. Вона всміхається — м’яко, ідеально, але в очах щось затримується.
Вона підозрює. Я це відчуваю.
— Як мило, — каже Бетті, переводячи погляд на мене. — Здається, я завадила… корисній роботі.
Мить — і в бібліотеці знову стає так тихо, що чути подих протягу.
— Якби ти завадила, я б сказав, — майже ліниво, але з тією сталлю, що робить із фрази попередження, відповідає Глен.
Потім киває мені й, наче нічого й не сталося, іде геть.
Прокляття.
Ніяковість усієї ситуації буквально душить мене. Щоки й вуха палають. Я навіть не можу змусити себе подивитися в очі Бетті, бо думаю лише про одне: як сильно хвилину тому я хотіла, щоб Глен мене поцілував… Це огидно. Я ненавиджу себе за цю слабкість.
— Уже пізно, Роуз, — сухо нагадує Бетті, і в голосі незвично мало тепла. — У цей час тобі варто бути в покоях. Мало що хто… небажаний знову вирішить причепитися.
Вона робить наголос на «небажаний», і мені не потрібно уточнювати, що вона має на увазі. За весь мій недовгий час тут, хто тільки “небажаний” до мене не чіплявся…
— Так, звісно, — тихо киваю я.
— Ходімо до мене, — без звичної м’якості. Це звучить як сухий наказ.
Ми йдемо мовчки. Коридор глушить кроки, двері слухняно відчиняються. У покоях Бетті пахне ромашкою й чимось теплим, як свіже топлене молоко; світло підсвічників розтікається по золочених краях рам. Бетті у два рухи знімає плащ і зникає в суміжній кімнаті, здається, по накидку або по листи. Я залишаюся сама. І тоді помічаю.
З-під ліжка щось виглядає. Тонкий чорний куточок, зовсім не той блокнот, який я вже знаходила. Інший: шкіра темніша, тиснення незнайоме.
Я рефлекторно опускаюся на коліна й обережно витягую знахідку. Обкладинка холодить пальці. Відкриваю — і серце спотикається: вузли рун, алхімічні знаки, акуратні формули перегонів, схеми кіл — усе це виглядає як мова, якої я ніколи не вчила. Кожна лінія тягне на себе погляд, кожен підпис здається водночас строгим і моторошно живим. Я нічого не розумію. Ясно одне: це давня магія, і це важливіше, ніж мені б хотілося. Чомусь письмена викликають у мене легке запаморочення. Навіть в Архіві я не зустрічала нічого подібного, а там зібрані всі знання королівства…
— Що ти робиш? — голос Бетті ріже повітря так, що я мало не впускаю блокнот.

Я здригаюся і, як школярка, ховаю зошит за спину. Дурниці. Марно. Вона все одно вже помітила.
Бетті виходить на світло. Обличчя все ще м’яке, як зазвичай, але очі — ні. У них холодний прищур, якого я раніше в ній не бачила.
— Покажи, — каже вона. Не просить. Вимагає.
— Бетті, я… це стирчало з-під ліжка, я тільки… підняла…
— Роуз. — Одне моє ім’я звучить як стоп-слово.
Я повільно витягую блокнот з-за спини. Вона бере його різко — майже вириває. Шкіра обкладинки клацає в її пальцях, коли вона захлопує зошит, і цей сухий звук ставить крапку. Або вирок…
— Більше не смій торкатися моїх речей, — промовляє Бетті тихо, але кожне слово, як холодний отруйний клинок. — Ніколи.
Ми стоїмо надто близько, і я вперше бачу, як її світла, майже ангельська зовнішність не приховує, а підкреслює небезпеку в очах. Повітря між нами натягнуте, як струна, готова урватися від одного незграбного слова. Я киваю, хоча всередині все стискається від суміші страху, провини… і непроханого запитання: що саме я встигла побачити, що змусило її заговорити таким голосом?
Спочатку, заставши нас у бібліотеці, в ній була лише тиха ревність, тепер же — справжня прихована лють, чорна, як сонячне затемнення.
Бетті розвертається, забираючи блокнот, і я залишаюся в центрі її покоїв із шалено калатаючим серцем, розуміючи, що відтепер між нами буде ще одна, куди гостріше відточена таємниця…