Розділ 25. Коли книги затамовують подих

Мармур під ногами ковзає, а коридор здається довшим, ніж я його пам’ятаю. Я пришвидшуюся, ще й спідниця чіпляється за підбори… чудово, просто чудово! Серце б’ється так, ніби саме відростило ноги й зривається в біг. Але що далі я йду, то чіткіше розумію: Глена тут більше немає.
У грудях осідає щось недобре. Ну от. Він пішов. А я… навіщо біжу, наче мене щойно випустили з вольєра на волю? Що за дурний вчинок?
Я звертаю до свого архіву — більше зі звички, ніж за планом. Двері прочинені. Захожу, усе ще хапаючи ротом повітря, і мимохіть поправляю волосся, поки щоки палають так, ніби їх залили плавленим воском.
— Цікаво, — лунає спокійний, надто знайомий голос від стелажа, — кого ти так переслідувала, що була готова видихнути всі легені?
Я здригаюся. Глен стоїть у напівтемряві між рядами, зі звично прямою спиною та крилами, які ледь торкаються країв полиць. Білі волосся й досі ловлять золоті уламки заходу сонця з вікна. Він дивиться на мене поверх плеча, і в цьому погляді холодна насмішка, змішана з чимось іще.
— Судячи з твого вигляду, — продовжує він, роблячи кілька повільних кроків у мій бік, — ти або тікала від страти… або на побачення.
— А якщо й на побачення? — видихаю я, все ще не в змозі сповільнити дихання.
— Тоді тобі варто обирати партнерів з меншою швидкістю, — у його голосі ковзає ліниво-іронічний тон. — Інакше тебе впізнаватимуть за звуком наближення за три квартали...
Він зупиняється достатньо близько, щоб я відчула легкий рух повітря від крила.
— Або… — погляд чіпляє мій, і він трохи мружиться, — все ж бігла до мене?
Серце знову пропускає удар. Я червонію до кінчиків вух. У горлі пересихає, і, щоб не дати собі потонути в його погляді, видихаю перше, що спадає на думку:
— Я… взагалі-то… по книжку прийшла.
— По книжку, — він повторює це так, ніби саме слово — вже жарт.
— Так. — Я обертаюся до полиці, радіючи, що можна відвернутися від нього, і погляд чіпляє потрібний корінець. — Оцю. Про магічну природу ангельської мутації.
У цю мить я усвідомлюю: він чудово знає, що саме ця сила — те, що король-архимаг подарував йому. І Гінель. На сьогодні у всьому їхньому світі є лише два носії саме цієї унікальної магії…
Я тягнуся рукою. Стаю навшпиньки. Нуль ефекту. Книжка висить наді мною, наче насмішка. Швидко оглядаю підлогу — навіть драбинки чи табурета поруч немає. Один раз безглуздо підстрибую, а потім вирішую, що більше так ганьбитися не варто...
І тут Херувим Смерті наближається — кроки тихі, як подих перед поцілунком клинка. Чоботи ледь торкаються мармуру, але з кожною секундою відстань між нами скорочується, і повітря стає густішим.
Глен стає поруч, навіть не дивлячись на мене, і просто піднімає руку. Він, звісно, легко дістає — його пальці впевнено охоплюють корінець, і книжка без опору сходить з полиці.
Я вже простягаю руку, очікуючи, що він просто віддасть її. Але Глен навіть не дивиться в мій бік. Він перегортає першу сторінку, ліниво ковзаючи поглядом по тексту.
— Знаєш, — вимовляє він рівно, — дивно бачити, що ти цим цікавишся.
— Чому? — я примружуюся, намагаючись зазирнути в книжку.
— Тому що ця мутація, — він трохи піднімає куточок губ, — те, що зробило мене… мною. І Гінель — Гінель Роуз Бьорд.

Він зачиняє книжку легко, майже недбало, й розгортає її… але не до мене.
— Поверну, коли вирішу, що тобі варто це читати.
Він не йде. Натомість неквапом ховає книжку у внутрішню кишеню свого чорного плаща — так, що корінець зникає, ніби її й не було. Я обурено спалахую, але нічого не можу вдіяти. Не відбиратиму ж я в нього книжку силою? А навіть якби й хотіла… Хіба в мене є шанси?
— Хочеш чимось себе зайняти? — раптом вимовляє Глен ліниво, але з відтінком, від якого моя спина сама випрямляється. — Знайди мені «Хроніки Дев’яти Небес». Це збірник міфів. Західне видання, без купюр.
Я зводжу брови.
— І це терміново?
— Якщо тобі потрібні правила, щоб рухатися, вважай, що це наказ, — холодно обриває він, але в очах майнула тінь чогось м’якшого за звичний лід.
Я ловлю себе на тому, що посміхаюся. Хай і коротко, ледь помітно. І кидаюся шукати. Робота архіварки все ж має свої переваги — я знаю, де цей збірник припадає пилом. Глен мовчки йде за мною. Його кроки рівні, беззвучні, та все ж я відчуваю його присутність спиною. Воно тисне й тягне водночас.
Коли я простягаю руку до потрібної полиці, він обпирається плечем об шафу й опиняється поруч. Я бачу його зблизька — надто зблизька. Високий, статний, наче витесаний з мармуру, з блідою шкірою, яку хочеться розглядати як витвір мистецтва. Білі волосся м’яко сяють у напівтемряві, чорні крила, складені за спиною, відкидають тінь, немов завісу, а червоні очі стежать за кожним моїм рухом.
Херувим Смерті. Сильний, красивий, лякаюче привабливий. І небезпечний настільки, що моє серце готове пропустити удар, аби тільки він залишився поруч.
— Ось, — кажу я, дістаючи потрібний том. — Збірник міфів Королівської Академії. “Хроніки Дев’яти Небес”. Тут цілий розділ про…
Я не встигаю закінчити. Його пальці — довгі, холодні — легко торкаються мого волосся, забираючи вибиту пасму за вухо. Цей жест надто інтимний, надто… не-Гленовий. Я завмираю, і світ, здається, стискається до цього одного дотику.
— Так краще, — тихо каже він, і кутики його губ підіймаються. — Тепер хоч видно, що ти працюєш, а не зваблюєш книжки своїм виглядом.
Я відчуваю, як приливає жар. Мурашки по спині, вибух десь у грудях. Ми стоїмо надто близько. Надто. У його погляді — темна гра, у моєму — небажане зізнання.
— Ти… — починаю я, але не встигаю.
— Роуз?
Голос. Зовсім інший.
Ми обоє повертаємо голови. Біля входу стоїть Бетті — у світлій сукні, з тією самою м’якою усмішкою, за якою ховається щось кутувате й дуже гостре.
Мить — і в бібліотеці стає так тихо, що чути тільки, як глухо падає порошинка на палітурку…