Розділ 24. Між трояндами й лезами

Крила перекривають прохід — я рефлекторно відхиляюся. Мозок відзначає нелогічне: це красиво. І небезпечно. Як вітраж із лез.
Я гарячково перебираю варіанти відповіді — і тут в архіві лунає інший голос, упізнаваний, сонячно-іронічний:
— Ох, Гінель Роуз Бьорд? Рада бачити, що імперки цікавляться скромною літературою нашого королівства. Перепрошую, що втручаюся, але я прийшла за Роуз. У нас запланована важлива подія.
Я озираюся, і бачу Бетті. Сьогодні вона в білій сукні з подовженими рукавами та легким фатином: сама ніжність, світло, ангел із церковної фрески… На тлі чорних крил Гін це світло здається викликом.
Я видихаю помітно, занадто помітно. Радість врятованої миші — не пишаюся цим. Питання зависає в горлі: відступить чи Гін?
Гінель не рухається, тільки повертає голову. Одного цього руху достатньо, щоб повітря стало щільнішим. Потім крила складаються — з шелестом, як закривається книга.
— Література королівства варта уваги, — рівно. — Особливо коли сторінки… нестабільні.
Вона киває в мій бік — коротко, як закладка на полях: розмова не закінчена.
— Якщо ваша «важлива подія» стосується… збереження аномалії, — слово тягнеться, як тонкий дріт, — я не заперечую. Але мені знадобиться вона пізніше, Беттані Пірс. Сподіваюся, Орден не стане на заваді, коли я її покличу.
Ввічливо. І гостро. Саме так, як вона вміє й любить. Гін відступає на символічний крок — достатньо, щоб я могла пройти. Бетті вправно й демонстративно-дружньо бере мене під руку:
— Звичайно, леді Бьорд. Королівство готове співпрацювати з Імперією настільки, наскільки це необхідно. Гарного вам дня. Насолодіться нашими пам’ятками.
Під маскою люб’язності в Бетті тремтить тонка струна отрути, зневаги до імперки. Ми йдемо між стелажами, і лише коли полиці прикривають нас, я шепочу:
— Дякую. А що за важлива подія?
— Жодна, — так само пошепки. — Просто хотіла тебе врятувати. Ти вже була бліда, як крейда.
Ми прискорюємо крок. Я все ж озираюся і трохи бачу: Гін стоїть біля столу. Закриває фоліант про розломи — долоня в чорній рукавичці ковзає полем обкладинки. На мить її голова повертається в наш бік — я не певна, дивиться вона на нас чи крізь нас, але серце знову пропускає удар. Чується короткий шепіт, але не розібрати слів. Я ковтаю сухий клубок у горлі.
Запах жасмину й чогось небезпечного залишається в архіві, як підпис. Біля виходу на мить помічаю, як ковзає підозріла тінь. Чи здалося? І я розумію: крила складені — не прибрані.

Сад наповнений шелестом суконь і фраз, вивірених до коми. Тут усе спектакль: троянди, що обвивають колони, світлячки, випущені заздалегідь заради «природної магії», і розмови, від яких віє нудьгою, як від зачерствілого пряника.
Ми з Бетті провели тут уже півдня, гуляючи алеями й щебечучи про все й ні про що, поки ноги тихо не почали протестувати у туфлях. Зараз вона з тим самим ангельським терпінням вислуховує якогось графа зі званням, прізвищем і самовпевненістю розміром із фортецю. Вона посміхається ідеально — трохи тепліше, ніж вимагає протокол, але все одно наче крізь вуаль. Мені б у неї повчитися. Хоча навряд чи вийде — у мене замість вуалі зазвичай погляд переляканого щеняти…
Сьогодні сад, як ярмарок титулів і регалій королівства. Герцоги чинно розтинають гравій із дружинами, графині хизуються родовими перснями, часом навіть члени Ордена ковзають між алеями, — значить, сьогодні Демони Пустки ще не вибралися назовні. Хіба що, як би я не вдивлялася, ніде не можу знайти поглядом Глена. Цікаво, чим він зараз зайнятий?
Коли очі нарешті вирізняють чорні крила — я спочатку схвильовано вдихаю, а потім видихаю з тремтінням і тінню розчарування. Це не Глен. Це Гінель. Її крила ледь ворухнулися, але цього вистачило, щоб найближчі світлячки в жаху розлетілися, як діти, яких застукали за пустощами.
Я міцніше стискаю під руку Бетті, сподіваючись лише на одне: Ангел Смерті не вирішить продовжити свій допит із пристрастю тут, посеред палацового саду. Моя надія справджується: жінка лише кидає на мене ліниво-зацікавлений погляд і відвертається, наче я більше не варта її уваги. От і чудово. Чим менше вона в мені копирсається — тим безпечніше.

Краєм ока помічаю рух: щось руде, енергійне, трохи зухвале — і ось уже Сільвер, увесь із себе недбалий герой ранкового роману, йде в бік Гін.
О, це буде цікаво.
Вона стоїть біля фонтану, руки за спиною, як скульптура, занадто горда, щоб обертатися на наближення кроків. Риси стримані, як крижана ніч перед бурею.
Сільвер не зменшує кроку.
— Яке співпадіння, леді Бьорд, — гучно каже він, кланяючись із грацією, ніби народився в опереті. — Я саме шукав джерело найнапруженішої аури на цій галявині — і, здається, знайшов. Це ви чи найближча статуя?
Я чую, як Бетті ледь помітно пирхає. Я — ні. Я ловлю кожне слово.
Гін ліниво повертає голову, наче оцінюючи, чи не вирішив комар заговорити з королевою. Її погляд дослідницько-зневажливо ковзає по Сільверу.
— Гадаю, ви підходите на роль джерела не менше, ніж я, — відповідає вона холоднувато. — Хоча напруження, що йде від вас, швидше результат зусиль здаватися розслабленим...
Усмішка Сільвера не згасає, але стає трохи обережнішою. А я починаю всерйоз замислюватися: чи є хоч одна дівчина в королівстві, з якою Сільвер ніколи не фліртував? Ймовірність майже дорівнює нулю…
Тим часом рудий продовжує:
— Ну, я просто в захваті. Знаєте, міледі, ви, як книга, яку забороняють читати й навіть торкатися в юності. І навіть зараз я не впевнений, що маю потрібний рівень доступу.
— Книга може бути рідкісною, — вимовляє Гін майже м’яко, — але це не означає, що вона зобов’язана терпіти брудні пальці.
Я не витримую і тихо хихикаю. Бетті одразу коситься в мій бік. Я прикриваю рот руками, роблячи вигляд, що просто витираю щось зайве з перенісся. Але це вже неважливо — Гін повернула голову.
Її погляд пронизує, як голка: не злобний, не глузливий — просто фіксує. Мене. З моїм сміхом. З моїм обличчям.
Я прикушую губу. Помилка? Можливо. Але я не шкодую. Бо бачити, як вона відшиває Сільвера з такою… елегантною жорстокістю — це мистецтво. Або комедія. Або і те, й інше.
Гін відводить погляд першою, наче робить мені послугу. І повертається до Сільвера:
— Насолоджуйтеся садом. З рештою рослин у вас точно більше шансів на взаємність.
І після цього йде так само спокійно, граційно і без метушні, як завжди. Сільвер дивиться їй услід із виразом захопленої покусаності.
— Мене щойно порівняли з кульбабою, так? — питає він, наближаючись до нас із Бетті.
Я знову хихикаю.
— Думаю, що вона радше мала на увазі лопух, — кажу.
— Лопух?.. — Сільвер закочує очі, але кутики губ усе ж тремтять. — Дякую, Роуз. Мріяв, щоб мене запам’ятали саме так.
— Не переймайтеся, — Бетті відповідає з бездоганною ввічливістю, яка сама по собі ріже, — лопухи іноді бувають корисні. З них роблять добрі відвари. 
— Чудово, — киває він, — отже, моє призначення — рятувати від застуди.
— Або просто стояти на клумбі для краси, — додаю я, і ми з Бетті перезираємося. Її губ торкає тінь посмішки.
Руда брова Сільвера трохи здіймається.
— На клумбі для краси? То ось хто я, на вашу думку, леді? Всього лише гарненьке личко Ордена? — хоч це і звучить, як претензія, насправді Сільвер несерйозний.
Я роблю вигляд, ніби здивована, що він тільки зараз це зрозумів.
— Ну… — протягую я, — а ви очікували, що вас пам’ятатимуть за філософські трактати, мілорд?
— У мене є й глибина, між іншим, — він робить вигляд ображеного і стукає пальцем по скроні. — Просто вона… стратегічно схована.
— Глибина — це коли є коріння в землі, — невинно зауважує Бетті, — а у вас, Сільвер, коріння не в ґрунті, а в бокалі…
— Або у флірті, — шепочу я і давлюся смішком.
Чоловік театрально прикладає руку до серця.
— Жорстокі, холодні жінки, — зітхає він і все ж усміхається. — Гаразд, піду, постою на своїй клумбі. Раптом виросту до дуба.
— Здається, саме жорстокі й холодні жінки вам і подобаються, — вслід мило кидає Бетті, натякаючи на Гінель.