Гінель Роуз Берд вимагає Правди.
Правди? Якщо вона дізнається її, навіть не уявляю, що зі мною буде… Правда — це те, що тримає мене на волосині від смерті. Хто б її не отримав: Глен, Соул, Гінель — це будуть мої останні слова перед стратою. Тому я мовчу й дивлюся, затамувавши подих, уже складаючи в голові план подальших дій.
— Я не прийшла шукати твої слабкості, — голос Гінель стає чіткішим, жорсткішим. — Я прийшла зрозуміти, які з них утримають цей світ від розвалу. Брехати марно: я все одно розберу кожне слово по літерах, а літери — по кісточках, доки не побачу, що в них сховано. Питання лише в тому, наскільки акуратно я це зроблю… — пауза. — Інакше доведеться розкривати палітурку. А дбайливий реставратор із мене виходить значно рідше, ніж безжальний редактор…
Чорт, та вона, як і Глен, говорить так, що кожну фразу хоч одразу в «Найкращі книжкові цитати» відправляй. Не те що мої «Ой, блін, пробачте», «Коротше, еее, типу…» і «Мені конче тре». Але темний, суворий погляд Гін і крила, розправлені на ширину плечей, швидко вибивають із голови всі дурниці про манеру мови. Повітря між нами густе, натягнуте, як тятивa. Кожне слово — не просто цитата, а крок по мінному полю: один звук — і все. Вона не моргає. Не відводить погляду. А в мене по спині повзе тонка, крижана цівка поту. Я прикусую внутрішній бік щоки, аби тільки не ляпнути дурницю. Або правду. Або щось таке, що краще назавжди залишити несказаним.
— Я з іншого світу, — вимовляю обережно. Голос майже не тремтить, і я навіть пишаюся цим. — Але про це вам, певно, вже відомо…
Вона не рухається. Жодного м’яза.
— Глен уже допитував мене, — додаю, дивлячись їй у перенісся, не в очі. В очі дивитися — все одно, що лізти у бурю з паперовим щитом. — Ви можете спитати в нього. Або прочитати протокол… якщо такий існує. Звідти ви точно отримаєте всі відповіді.
Це звучить майже по-діловому, майже спокійно — і саме це лякає мене найбільше. Бо під цим спокоєм я горю. Усередині хаос, жах, адреналін. Я не знаю, кого з нас вона розчленує першою: мене чи мої слова.
Я роблю півкроку назад. Не тому, що хочу, а тому що тіло саме відступає на сантиметр. Гін повільно видихає — коротко, ледь чутно.
— Протокол? — голос звучить м’яко-іронічно. — Авжеж, я його вивчила. І знаєш, що там найцікавіше?
Вона робить півкроку вперед, повертаючи той простір, який я щойно намагалася відвоювати. Прокляття. Її пір’я злегка коливається, як темні завіси над безоднею.
— Кожного разу, коли мова заходила про книгу-привида, про «Книжковий сад», про те, що ти тримала в руках перед розломом, — ти вислизала у подробиці про кока-колу та скляні вежі. Чудова димова завіса, але запах чорнил крізь цукор я все одно відчуваю.
Гін нахиляє голову, безсоромно розглядаючи моє обличчя з нового ракурсу.
— А ще там є твоя фраза про сон, де я пронизую Глена. Сон, який чомусь повторюється настільки яскраво, що ти віриш йому більше, ніж власній реальності. Чому?
Пауза. Трохи довша, ніж потрібно для ввічливості. Гін дає тиші попрацювати ножем:
— Давай без протокольних посилань, архівна лисице. Я не Глен: мені нецікаво слухати переспів. Розкажи сама. Що за книга була в твоїх руках? І що у сні було навколо мене та Глена: запах, колір стін, гравіювання на моєму клинку?
Очі Гін блищать холодним інтересом: хижак, що дав миші вибір — пробігти відкритим коридором чесності… або залишитися в лабіринті брехні, де кожен поворот веде до пазурів.
І…
…Я в повній дупі.
От просто так і думаю — без літературних метафор, без прикрас. Просто: я. в. повній. дупі.
Якщо поряд із Соулом мені здавалося, що на мене дивляться крізь збільшувальне скло, а з Гленом — ніби ведуть допит під крижаною водою, то зараз усе НАБАГАТО гірше. З Гін я почуваюся, як метелик, пришпилений до оксамитової підкладки ентомолога: вона може милуватися, або встромити шпиль ще глибше...
— Книга називалася «Херувим Смерті: Другий Шанс», — бурмочу я. Надто швидко, щоб це звучало впевнено. Але в цьому принаймні є правда. Я навмисне не говорю про автора. Мовчання — теж стратегія, правда? Напівправда — валюта, яку тут поки що приймають.
— Цікава назва, — вимовляє вона майже лагідно, наче обговорює добірку балад. — Отже, хтось уже заздалегідь припустив, що першому шансу загрожує крах… — говорить швидше сама до себе, ніж до мене.
— Поняття не маю, що всередині, — додаю я поспішно, дивлячись кудись убік її плеча. Це чиста правда. І в цьому, мабуть, уся трагедія. Я не знаю, що всередині тієї книги, і хто залишиться в епілозі…
Мовчання. Знову. Тиснуче, в’язке. Я відчуваю, як її очі буквально здирають із мене шари: зовнішність, голос, тон шкіри, побудову фраз. Вона вже читає мене. Уже знає. Але мені треба вирватися.
— На мене чекає Бетті, — видихаю. — Я обіцяла вийти до неї в сад.
Це звучить майже жалібно. Як спроба школярки піти з уроку. Але я роблю крок назад. Один-єдиний. Бо якщо не зроблю, то залишуся тут назавжди.
Гін не рухається одразу — лише тонка усмішка прорізає бліді губи, мов лезо виходить із піхов. Вона робить плавний поворот крилами; пір’я ковзає затхлим повітрям і перекриває вузький прохід між стелажами — імпровізовані двері, які я ніяк не обійду. Ні різкого жесту, ні погрози, тільки факт: виходу більше немає.
— Ти кажеш, що не знаєш змісту. Повірю… частково. Але мене цікавить інше, — голос м’який, як оксамит над лезом. — Хто написав ту книгу? На корінці завжди є ім’я. Ти промовчала про нього так само, як вічно замовчуєш сенс між рядків…
Гін наближається рівно настільки, щоб я побачила власне відображення в її холодних зіницях.
— Бетті зачекає, — рівний тон не допускає заперечень. — А от я не люблю чекати, коли світ висить на нитці.
Пауза, коротка, тиснуча.
— У протоколі залишилося ще одне запитання без відповіді. Я повторю його, бо воно важливіше за будь-яку прогулянку в саду: яке відношення ти насправді маєш до нашого світу? Не до книги, не до снів, а до нас — до землі під цими стінами, до магії в цих сувоях, до крові, що ллється біля брам. Яке?
Вона трохи нахиляє голову, ніби пропонує угоду:
— Скажеш правду — і вийдеш до Бетті. Спробуєш знову сховатися за напівправдою — архів зачиниться до світанку, і ми продовжимо розмову стільки, скільки буде потрібно, щоб витягти кожну зашифровану сторінку.
Усмішка зникає. Залишається тільки тиха, важка серйозність крижаних карих очей.
— Обирай тон паперу, архівна лисице. Пергамент може бути гладким… або клаптями.