Розділ 22. Чорна Роза Півночі

Я сиджу в архіві й рахую рукописи, наче серцебиття. Лівий стовпець — дата, правий — походження, посередині — «стан: задовільний/крихкий/пахне затхлою істиною». Перо тремтить, ніби має власну тахікардію; я двічі виводжу «за-до-ві-ль-ний» і втретє ставлю кляксу. Старший архіваріус десь у дальньому ряду покашлює, а потім знову запановує тиша.
Пальці ніяк не хочуть слухатися. То чи від холоду, то чи від того, що в голові досі дзвенить, як у залі після гучного тосту.
Гін мимохідь глянула прямо у щілину, прямо на мене… промовила своє «цікаво» — і не підійшла. Не взялася за ручку дверей, не витягла мене за вухо на світ. Просто пішла далі й залишила мене жити. Поки що.
Я ставлю охайну кому й шепочу: «збереженість — нестабільна». Це про рукопис. І про мене.
Чорнило тягнеться тонкою лінією, і я, клянусь, чую, як у голові знову складаються фрази Гінель і Глена. Вони справді розмовляють, як книжкові герої — ким, чорт забирай, вони і є. Де б у моєму світі хтось сказав: «А за пір’я не хвилюйся. Я втрачу їх лише, якщо вирішу згоріти. А ти — надто холодний, щоб бути моїм вогнем»? У кращому випадку в коментарях під таким написали б: «дівчино, вам би в театральний». А тут звучить як ніж, загорнутий у оксамит, і це… працює. Безглуздо сміюся в горло — тихо, щоб не розбудити пил, майже пирхаю. Бо смішно й страшно водночас. Вони обидва — книжкові герої — живіші за живих. Просто з манерами, від яких будь-який сучасний дріб’язковий жартівник притих би й не наважився поставити емодзі.
Я перегортаю сторінку журналу й переходжу в «режим автора», дивлячись на цю сцену вже інакше. Ну звісно, Гін і Глен відреагували так гостро. У моїй голові вони завжди стояли по різні боки однієї лінії: антагоністи не за сюжетом, а за природою. Надто схожі, тому вічно чіпляються за колючки одне одного. Він — крижана геометрія самоконтролю; вона — та ж геометрія, тільки з зламом і шовковою стрічкою. Їх дратує віддзеркалення. І, здається, Гін — свідомо, ага, у неї все свідомо — поруч із Гленом усміхається частіше: тонко, небезпечно. Не щоб пом’якшити себе, а щоб на його фоні виглядати менш крижаною. Ніби щоразу ставить підпис «ми не одне й те саме», коли він робить вдих.

Перо заспокоюється, коли я думаю, як автор. Завжди так: мозок розкладає людей по полицях, і руці відразу легше виводити літери. «Комплект сувоїв із західної вежі — 7 шт.»; «Кодекс про тріщини — ветхий, але цілий». А про них — «якщо замкнути в одній кімнаті надовго, вибуху не уникнути». Це не метафора. Це діагноз…
Я ставлю кому й вдихаю запах туші, воску та старої шкіри. На щастя — так, я зараз подумки хапаюся за це «на щастя», як за поручень у трамваї — і він, і вона надто розумні, щоб змішувати его з дипломатією. Імперія й королівство стоять на крихкому склі, й обидва це знають. Їм не потрібна зайва кров, не потрібна пожежа заради переможних портретів. Отже, поки їх утримує спільний розрахунок, вони говоритимуть, а не різатимуть. І це клято добре. Ставлю крапку в документі.
І раптом… Кроки. М’який, рівний стукіт низьких підборів об мармур, і я напружуюся ще до того, як розумію, хто це. Тіло реагує швидше за думку. Звісно, Гінель.
Вона входить майже безшумно: крила складені, чорний плащ ледь колихається. На півдорозі до центрального столу завмирає, даючи очам звикнути до напівтемряви, і відразу помічає все зайве. Гін відмічає деталі, як шахіст розставляє фігури: запилені плями на ліктях моєї сукні — отже, я рилася в нижніх полицях; розкритий фоліант про магічні розломи — надто точний збіг, щоб бути випадковістю; перо тремтить у пальцях, хоч руки опущені — страх я ховаю погано.
Вона всміхається куточком губ, як кішка, що впіймала мишу, яка чомусь вирішила сидіти на місці.
— Робочий день ще не закінчився, а ти вже виглядаєш так, ніби розібрала півкоролівства, — тихо, майже дружньо. У голосі — оксамит і сталь, і ще легка, зухвала грайливість, якої вона ніколи не дозволяє собі з Гленом.
Крокує вздовж стелажів повільно, створюючи рівний, гіпнотичний ритм підборів. У напівтемряві архіву її образ вимальовується чіткіше з кожним кроком: розпущене пряме волосся блищить у тьмяному світлі свічок. Під плащом строгий чорний корсет, що ідеально підкреслює струнку фігуру, і довга бордова спідниця до підлоги, розріз якої при кожному кроці відкриває бліду шкіру, демонструючи важкі, але елегантні чоботи на невисоких підборах. Гінель підходить так близько, що я відчуваю прохолоду від чорного пір’я.
— Скажи, архівна лисице… — м’яка насмішка замість імені. — Ти шукаєш відповіді чи ховаєш їх?
Я кліпаю, бо не знаю, що на таке відповісти, і що страшніше — перший варіант чи другий. Хоча, у моєму випадку, правдиві обидва…
Гінель трохи схиляє голову, розглядаючи мене, як напівстерту руну. У темних очах пробігає іскра. Це не загроза, а цікавість гравця.
— Я люблю рідкісні екземпляри. — Вона трохи сильніше розтягує «люблю», наче пробує на смак. — А ти, схоже, найрідкісніший том на цих полицях. Подивимось… наскільки дбайливо тебе переплітали.
Вона відступає на півкроку, даючи ковток повітря, але не свободу. Перевіряє: заговорю я сама чи так і залишуся сидіти, тремтячи письмовим пером. Я вдивляюся в хижачку, забуваючи, як дихати. Гінель Роуз Берд виглядає саме так, як я її написала, і від цього мені стає тільки гірше. Шовкові рукавички вище ліктя обтягують тонкі руки, ховаючи витончені пальці, що здатні однаково майстерно тримати меч і чуже життя. На шиї — чокер із чорною трояндою, символ, що повторюється й у прихованому татуюванні на її передпліччі. У Сноу-Феллі, де вона народилася, її називали саме так — Чорна Роза Півночі, перш ніж охрестили Ангелом Смерті. І зараз це здається надто доречним.

Я знову ловлю її погляд і відчуваю, як наростає тремтіння в пальцях. Здається, я занадто явно показала, що боюся її. І гірше за те — боюся обґрунтовано. Якщо Глен, навіть із його небезпечною крижаною витримкою, все ж здається мені зрозумілим, майже звичним, то Гін — зовсім інша справа.
Полиці за моєю спиною наче відсуваються далі, пропонуючи втекти, сховатися за книгами, розчинитися в архівному пилу. Але тікати вже пізно, та й безглуздо. Я обережно підводжуся з-за столу, вирівнюю спину і стискаю перо, наче це кинджал — безглузда ілюзія, але вона хоч трохи допомагає мені втримувати себе в руках.
— Ви ж Гінель Роуз Берд? — запитую максимально спокійно, хоча в голосі зрадницьки тремтить нотка напруги. — Глен дещо… говорив про вас.
Брехня. Звісно, це брехня — Глен майже не згадував цього імені, і я була рада цій мовчанці. Бо й без нього я надто добре знаю, на що здатна Ангел Смерті. Вона може знищити мене одним жестом руки, може стиснути горло телекинезом, пронизати мечем або кинути кинджал швидше, ніж я встигну кліпнути. Але не зробить цього — не одразу, не з ходу. Спочатку пограє, перевірить, вивчить. Гінель розбере мене на атоми, морально зламає, принизить, перетворить на ніщо — і лише потім, можливо, уб’є. Цей сценарій звучить занадто «оптимістично» у моїй голові, тож на обличчя одразу вилазить ще більш нервова, вимучена посмішка.
— «Глен дещо говорив?» — м’яко повторює вона й проводить пальцями по зрізу найближчого фоліанта, стираючи ледь помітну смужку пилу. — Цікаво. Глен рідко витрачається на розмови, коли можна обійтися мовчанням. Отже, ти змогла його розговорити?
Дивлячись у її темні, насмішкуваті очі, я з болісною чіткістю згадую, що саме їй судилося стати тією, хто пронизить мечем Херувима Смерті у фіналі моєї книги. Тією, хто спокійно дивитиметься, як він падає, не зробивши жодного кроку, щоб утримати. Тією, хто холодно усміхатиметься його загибелі.
Крок. Тканини плаща шарудять, пір’я торкається повітря; відстань між нами скорочується до одного подиху. Гін нахиляється рівно настільки, щоб наші погляди опинилися на одній висоті, і дозволяє усмішці торкнутися куточків губ: крижаній, хижій, граційній.
— То що ж він розповів? — голос огортає, прослизає крізь мої захисні бар’єри, як холодна ртуть. — Що я тримаю голову імперії на шовковій нитці? Що ставлю забагато запитань? Чи що вмію бачити тріщини там, де інші дивляться на вітраж?
Гін спостерігає, як тремтить перо в моїх пальцях, і найлегшим рухом підчіплює його кінчик. Не вириває, лише стискає подушечками пальців — контакт ледь відчутний, але достатній, щоб моє серце ще сильніше збилося з ритму.
— Архівна лисиця знає ціну словам, — шепоче вона, — але ціна брехні значно вища, ніж здається. Давай почнемо з правди.