Розділ 21. Перший візит Янгола

Я стою на драбині, струшую пил зі старого фоліанта, тихенько наспівуючи собі під ніс:
— «Everybody wants to be my enemy… e-e-e-enemy…» — і не відразу помічаю, що саме співаю.
Слова стрибають, наче камінці по водній гладі. Луна глухне між полиць, зате ритм допомагає рахувати корінці: тридцять перший, тридцять другий… тридцять…
— Цікава балада, — долинає знизу легкий сміх Бетті. — Нічим не схожа на наші хорали. У вас у світі завжди так… бадьоро співають про ворогів?
Я мало не впускаю щітку. Сповзаю зі східця, поправляю спідницю й посміхаюся:
— Це… наш сучасний мотив. Для ранкових пробіжок. Або щоб не заснути на роботі…
— Працюй, працюй, — Бетті підморгує, піднімаючи пару відкладених сувоїв. — Тільки співай тихіше, а то старший архіваріус вирішить, що в сховищі завівся бджолиний рій.
Клянуся, вона єдина, хто може пожартувати про моє бурмотіння й не змусити мене червоніти до коренів волосся та провалюватися крізь землю.

Я вже тягнуся за наступним томом, коли кроки вартового зрушують повітря: чоботи, брязкіт пряжки, а наприкінці напівшепіт просто біля плеча Бетті.
— Леді… екіпаж з Імперії Торнвальд прибув. Леді Берд тут, — він намагається говорити дуже тихо, але в мене гарний слух. Слова вартового падають, наче краплі чорнил на свіжий аркуш. (Або, швидше, краплі крові…)
— Щось трапилося? — виривається в мене, перш ніж я встигаю прикусити язика.
Бетті струшує медові локони, ховаючи вираз обличчя. Тон бездоганно рівний, майже безтурботний:
— Нічого такого. Не звертай уваги. Продовжуй займатися книжками, — і нервово посміхається.

Забравши сувої, Бетті жваво йде за вартовим, залишаючи мене та мої раптово крижані пальці між полиць.
Гінель Роуз Берд. Тут.

Архів наче звужується, книжкові ряди — як тунелі, що ведуть до одного виходу, а за ним — чорні крила. Ще одні. Я знала, що вона прибуде. Але «колись» завжди здається далі, ніж «зараз».
Пробую вдихнути глибше, але виходить хрипло. Пальці тремтять так, наче я без перерви випила кілька подвійних еспресо. Зосередитись? Марно. Кожна літера тепер танцює перед очима, а сторінки перетворюються на крила, розправлені для удару.

Я ховаю щітку в кишеню, поправляю рукави й… іду. Тихо. Не коридором, а службовими галереями, де пахне гарячим воском і штемпельною фарбою. Серце стукає, задаючи крокам темп швидший, ніж марш. На повороті порожня ніша статуї; далі двері в залу для дипломатичних аудієнцій: високі вікна, зелена мармурова підлога, візерунки світла.

Вони там.

Я не доходжу кілька кроків. Тінь за колоною — моя нова броня. Зараз я не Роза Соловйова. Я просто тінь на порозі… Завмираю. Не дихаю. І слухаю. Гарний слух — моя перевага. Першою впізнаю голос Глена:
— Цікаво, що в списку цілей твого візиту значиться «розслідування зникнення верховного короля-архімага», — вимовляє Херувим крижаним тоном. — Враховуючи, що, за всіма логічними підрахунками, саме ти й доклала руку до його зникнення. Ти завжди його ненавиділа, Гінель. І, наскільки я пам’ятаю, роками чекала слушної нагоди, щоб завдати останнього удару…

Я тулюся до вузької щілини й краєчком погляду ловлю їхні стрункі, крилаті фігури. Вони стоять один проти одного, немов витесані з чорного мармуру хижі статуї. Можливо, тонке чуття вже підказало їм про стороннього свідка — я це відчуваю шкірою — але зараз обидва надто поглинуті холодною дуеллю поглядів, аби витратити бодай іскру уваги на шурхіт за дверима. 

Гін відповідає повільно, з легкою насмішкою та витонченою їдкістю. Вона склала руки за спиною й не поспішає наближатися, наче смакуючи момент:
— О, Глен. Як приємно знати, що ти й досі вмієш приписувати мені злодіяння з таким… крихким уявленням.

Вона трохи нахиляє голову й, здається, посміхається. Не можу розгледіти чітко. Я не бачу її повністю — лише уривки силуету, як фрагменти картини в тріснутому дзеркалі. Половину профілю, рух крила, вигин плеча. Але навіть цього досить, щоб зрозуміти: вона справляє саме те враження, яке хоче. Ідеально відрепетируване.
— Якби я справді стояла за його зникненням, повір — тіло знайшли б. Або щось значно ефектніше…

Емоції переповнююсь мої груди, і я ризикую та притуляюся щільніше, щоб побачити повну картину.

Херувим скептично хмикає на її слова, а Гін нарешті зрушує з місця. Проходить повз Глена, ліниво ковзаючи поглядом по його фігурі, ніби оцінює якість меблів.
— Ти помиляєшся хоча б тому, що мені не потрібно його знищувати. Чи змушувати зникнути. Я вже перемогла. Він залишився в минулому, як тавро, яке я давно обернула на герб. А ти, наскільки пам’ятаю, до останнього цілував йому руку… — жінка робить зневажливу паузу.

Гладке чорне волосся блищить, як воронове крило, зачесане назад і зібране на потилиці. У профіль — різкі вилиці, легкий прищур.
— Ти ж і досі вважаєш, що служити монстру — благородніше, ніж відкинути його, чи не так? — із отруйним медом питає Гінель.

Херувим Смерті не відповідає одразу. Лише повільно повертає голову. Очі Глена — наче затоплені багряною ртуттю — примружені, але не опущені: він дивиться прямо на неї, не кліпаючи. У ньому немає ані спалаху люті, ані образи — лише холод, вибудуваний у досконалу геометрію самоконтролю. І ось його голос лунає: спокійно — надто спокійно:
— Ти говориш так, наче його магія не тече в твоїх жилах просто зараз. Але ми обидва чудово знаємо: ти горда доти, доки не потрібно позбутися власної сили… — Він майже непомітно наближається. Тінь від крила лягає вздовж мармуру, перетинається з її. — …навіть якщо вона подарована зневаженим «монстром».

Він не підвищує голосу. І не потрібно. Кожне слово відміряне, відполіроване до ідеальної загрози. Він і сам — загроза, вдягнена в чорне, з білим волоссям і непроникним обличчям. Ніби смерть тут — не крик і не вибух, а пауза в розмові. І в цій паузі я відчуваю, як повітря між ними стає густішим. І тихішим. Тиша — їхня найстрашніша магія…