Розділ 20. Повернутись додому

Іноді, поки я перекладаю вузькі корінці, руки самі згадують інший рух — тонкий прямокутник у долонях, плавний змах великого пальця по склу. Фантомний смартфон. Смішно: батарея давно б сіла, роумінг би не ловив, але мені все одно хочеться відчути його вагу, перевірити сповіщення, пролистати стрічку, де нічого важливого, зате все — моє.

Я веду пальцем по полірованій шкірі палітурки, ніби скролю екран, і всередині скручується порожнеча: хочеться яскравіших зображень, ближчого звуку, світу, який відповідає на дотик.
Так само болісно згадуються джинси. Просто бавовна, кілька разів залатана на коліні, трохи розтягнутий пояс. Замість них зараз — корсет і спідниця, наче клітка з гарної тканини. Коли корсет затягнутий занадто туго, я не можу навіть нахилитись. А хочеться всього лише натягнути улюблений худі, сісти на підвіконня, підтягнувши ноги, щоб обійняти улюблену термочашку…
Чашку.
Латте на банановому — легкий повітряний і нудотно-солодкий смак сонного раннього ранку. У світі Глена кава така, ніби її варять на металевій стружці й запевняють, що гіркота — це чеснота. Я роблю ковток — і всередині все стискається. Улюблений латте казав: «ранок почався, ти впораєшся». Цей напій каже: «будь сильнішою або помри».

А ще мені не вистачає мого рудого кота Арчі. У реальності він обов’язково б прийшов до моїх долонь, недбало походив би по клавіатурі, відкрив би дивні програми й якимось чином перевернув би екран ноутбука — і подивився б так, ніби врятував мене від чергового дурного абзацу. Я згадую шерсть, трохи просяклу сонцем і пилом, і відчуваю, як під ребрами провалюється порожнеча, ніби там вибили цеглину.

Ще — мамин голос. Він завжди звучав фоном: «чай вистигне», «закрий вікно», «не сиди в темряві», «надінь шарф». Я тоді закочувала очі; тепер би насолоджувалася кожним словом. Зателефонувала б і слухала її до втрати пульсу, навіть якби вона знову почала мене докоряти й порівнювати з “сином маминої подруги”.

Я сумую за друзями. Гаразд, дурниці, насправді в мене є лише одна справжня подруга — Аня. Згадую, як ми топаємо по секонд-хендах, сміємося з безглуздої куртки, сперечаємося за останню пару чобіт, купуємо дві однакові дурнуваті футболки — бо коштували менше, ніж проїзний.
Тут будь-які чоботи блищать, як експонати, і коштують стільки, скільки в мене на батьківщині весь місячний бюджет — разом із ноутбуком і обідом на виніс...

Я закриваю черговий том, акуратно вкладаю його на місце і раптом розумію: навіть пил у цих книгах не пахне так, як у нас — у великих книжкових магазинах, де кондиціонери ганяють сухе повітря.
І я тихо шепочу сама собі, щоб не забути, називаючи речі, як заклинання повернення:
«Телефон. Арчі. Джинси з латкою на коліні. Банановий латте. Мамин голос. Аня. Шум машин під вікном. Дім.»
Потім вдихаю повітря, кладу долоню на рівний шкіряний корінець і вимовляю вже вголос, щоб почули полиці:
— Обіцяю. Я повернусь і допишу кожну історію, що почалась там. Тільки… дайте мені дорогу додому.

А поки я залишаюсь. Не за власним вибором, а з необхідності. І якщо вже мені судилося застрягти тут — то хай хоча б серед книжок. Все ж, тут, в Архіві, я нарешті відчуваю себе не просто безпорадною фігурою на чужій шаховій дошці. Я — людина, здатна бути корисною. І нехай за стінами цього місця чужий світ усе ще нависає, тисне і загрожує — тут, у шелесті сторінок і пилу, що танцює в променях сонця, я вперше за довгий час дихаю вільно.
З кожним днем робота в Архіві перестає бути просто способом не почуватися баластом. Вона стає нав’язливим прагненням. Я більше не просто перебираю старі сувої й розкладаю книжки за абеткою. Я шукаю.
Єдине питання не дає мені спокою — і важливішого за нього зараз немає:
«Як мені повернутися додому?»
Я шукаю всюди. Пробираюся в найвіддаленіші, запилені куточки. Перегортаю крихкі, майже розсипані сторінки, вкриті знаками забутих абеток. Руки сохнуть і тріскаються від пилу, очі сльозяться — але я не зупиняюся.
Багато текстів написані мовами, яких я не знаю — давні діалекти, алхімічні шифри, письмена магів, що жили задовго до Глена і Бетті. Раз на сотню рукописів я вловлюю окремі слова, але не більше. І залишаюся перед ними безсилою.
Історія королівства — не дає відповідей. Я знаю її занадто добре. Адже я сама написала кожну її деталь. Нічого нового тут немає — і не може бути. Легенди про короля-архімага Езафіра також марні: самі хвалебні промови, подвиги, сила, мудрість — але жодного слова про те, як він переміщувався між світами.
Іноді я ловлю себе на думці: а що, якби я знайшла самого Езафіра? Можливо, він — єдиний, хто здатен повернути мене назад. Але я відразу ж глушу цю надію. Холодно. Безжально.
Бо я знаю правду. Краще за будь-кого.
Езафіра більше тут немає.
Я сама вигадала його зникнення. Сама описала, як він розчиняється в Ілюзорній Пустці — в цій безкрайній, вічно мінливій хаотичній безодні. Навіть найсильніші маги, такі як Глен Сайлас чи Гінель Роуз Бьорд, не змогли б його знайти. А отже, і в мене немає жодного шансу.
Але я все одно продовжую шукати. Іноді, перегортаючи черговий потемнілий сувій, я майже нечутно шепочу собі: мусить же бути лазівка. Маленька тріщина. Щілина, крізь яку можна вислизнути назад.
Я відмовляюсь вірити, що все скінчиться саме так — моїм довічним ув’язненням серед власних персонажів і історій, які я колись сама прирекла на трагедію.
Тому я не здаюся.
Я продовжую шукати.