Минає майже тиждень із того дивного й болісного епізоду з Соулом і Люмен. Поступово він розчиняється в рутині палацових турбот, іде вглиб, як камінь у вир. Ні, забути його повністю ніхто не зміг би — особливо Глен. Глен не з тих, хто забуває.
Одного разу він перехоплює мене на стежці, що веде до саду. Бере під руку — легко, але з такою впевненістю, що відчувається: відпускати не збирається. Нахиляється до самого вуха й шепоче:
— Не бійся. Соул більше не завдасть тобі шкоди.
Я не розгублююся.
— Він і не завдавав… — відповідаю, намагаючись звучати спокійно й упевнено.
Глен ледь помітно киває, але по очах видно — не вірить. Очевидно, він говорив із Соулом, але про магічну перевірку Люмен і чорнь у моїх жилах, схоже, не знає. Не докопався. Це водночас і тривожить, і дивним чином заспокоює. Він зупинився. Поки що.
А міг би копати далі. Напевно, продовжив би, якби не обставини. Адже йдеться не про звичайного радника, а про самого Херувима Смерті. Але королівство більше не дає йому часу на приватні допити. Щось відбувається. Щось серйозно йде не так.
Розломи Ілюзорної Пустки відкриваються майже щодня, і з них вириваються демони. Щоразу, коли це трапляється, я все гостріше усвідомлюю: ця історія вже не моя. Вона вислизає з канону, спотворюється, розходиться в боки, як рвана шовкова нитка. В оригінальній версії саме зараз мав настати короткий період затишшя — тимчасова пауза перед появою нової небезпечної антагоністки. І зараз мова навіть не про Гінель Роуз Бьорд. У каноні вона мала вступити в гру лише ближче до третього тому. Але її приїзд, доречі, уже на порозі…
Аномалії, відхилення, зміни — все це ніби кидає мені в обличчя крижану правду: «Ти спотворила власний сюжет до невпізнаваності.»
Тепер я, авторка, не можу передбачити розвиток подій. Герої поводяться не так, як мали б, загрози змінилися, і я до кінця не розумію: ми йдемо до щасливого фіналу чи до катастрофи?
«Чому ваші книги завжди закінчуються трагедіями?» — це питання я чула безліч разів. Воно болісно чесне. Я не вмію писати хороші фінали. І якщо я зараз усередині своєї історії, чи можу розраховувати на сюжетну поблажку для себе? Чи все закінчиться, як завжди?
А потім трапляється інше. Я втомлююсь бути баластом. Втомлююсь від відчуття, що моя єдина цінність у цьому світі — те, що я жива аномалія, джерело напруги й підозр між його ключовими фігурами. Мені хочеться стати кимось іншим. Робити щось зрозуміле, відчутне. Те, в чому я справді впевнена.
— Бетті, — обережно кажу я якось увечері. Вона сидить за столиком і перебирає папери. — Можна дещо попросити?
Вона піднімає на мене теплий погляд. Карі очі, в яких завжди готовність допомогти:
— Що завгодно, Роуз. Ти ж знаєш.
— Я хочу попрацювати в архіві, — зізнаюся я майже пошепки. — Все життя я мала справу з книжками й текстами. Якщо вже застрягла тут… то хоча б можу бути корисною в тому, що знаю найкраще.
Бетті на секунду замислюється, трохи нахиляючи голову набік. Потім усміхається — щиро, по-світлому, так, що в мене стискається серце від тихої вдячності.
— Це прекрасно! Чому ти раніше не сказала? Я зараз же поговорю зі старшим архіваріусом. Упевнена, він буде радий допомозі.
Я киваю, відчуваючи, як у грудях теплішає. Вперше за довгий час.
Уже наступного дня Бетті урочисто вручає мені плащ архівістки — світлий, майже білий, з вишитим золотистим символом книги на лівому плечі.
Коли я вперше заходжу в архів, мене охоплює відчуття спокою: старого, знайомого, майже рідного. Ряди стелажів, сотні книг і сувоїв, запах пергаменту й пилу — цей світ зрозумілий. Цей світ не вимагає від мене махати мечем, виривати з себе магію й бути кимось іншим. Цей світ не змушує ховатися від чудовиськ і боятися вийти з покоїв уночі чи соромитися під поглядом надто пронизливих багряних очей. Тут я можу бути майже собою — майже Розою Соловйовою.
Старший архіваріус — літній чоловік із м’яким голосом і спокійними рухами — терпляче пояснює, як сортувати фоліанти, як поводитися з крихкими сторінками, як заповнювати облікові журнали. Робота виявляється розміреною, трохи монотонною — і абсолютно моєю.
Години минають серед книжкових полиць. Я протираю корінці, акуратно перекладаю сувої, принесені з різних куточків палацу. Іноді, коли ніхто не бачить, я неквапливо гортаю сторінки, вдивляючись у чорнило, навіть якщо не розумію чужих мов. Мене знову кличе письмо: невикорінна звичка творити свої світи замість того, щоб виживати в чужому. Навіть якщо він і створений мною самою.
Але щоразу я відсмикую руку.
Поки що ні. Поки що я не можу дозволити собі таку розкіш.
Спочатку потрібно вижити. Повернутися додому. І тоді, якщо вистачить духу продовжити — я напишу. Там, за рідним столом, у улюбленому ноутбуці, на скромній сторінці Ворда. Але не тут, де навіть у невинні книжкові полиці в’ївся ледь відчутний запах попелу...