Розділ 18. Таємниця Роуз та Близнюків

Я приходжу до тями повільно й неохоче. Першою відчуваю прохолоду простирадл, легкий запах лікувальних трав і слабке запаморочення, ніби світ ще не вирішив, впускати мене назад чи ні. Лазарет. Отже, Соул усе ж переніс мене сюди, а не залишив у тому холодному, безповітряному залі. І це не може не тішити. Хоча б трохи.

— Ви опритомніли, леді Роуз, — поруч лунає спокійний, майже байдужий голос цілителя. Його зморшкувата рука торкається мого чола, перевіряючи температуру. — Вам пощастило, що мілорд проходив повз, інакше ваше падіння могло б закінчитися значно гірше…

Мілорд? Йдеться про Соула? Падіння? Стоп, що?

— Падіння? — тихо повторюю я.

— Ви впали зі сходів біля бібліотеки. Пан Соул сам вас сюди приніс, — цілитель киває в бік дверей, і моє серце пропускає удар.

Соул стоїть там, у півтемряві, й мовчки дивиться на мене. Його обличчя кам’яне, непроникне. Я зустрічаю його погляд, відчуваючи, як під шкірою прокидається пульсуюче пекуче відчуття. На мить перед очима спалахує минуле: його рука з клинком, тонкі порізи, біль… Я швидко відводжу погляд, але помічаю, як на зап’ясті на мить проступають тонкі чорнильні лінії. Я ховаю руки під простирадло й роблю глибокий вдих.

Падіння зі сходів? Це така його офіційна версія для цілителя й усього двору, щоб не викликати підозр і гніву Глена?

У двері нечутно прослизає Люмен. Вона підходить швидко, майже метушливо, й обережно бере мене за руку. Я напружуюсь, очікуючи болю, але її пальці напрочуд м’які.

— Роуз, — стишено говорить вона. Її голос звучить дивно вразливо й майже винувато. — Я не очікувала… цього. Пробач. Ми мали лише перевірити, а не завдати шкоди. Я… справді не знала…

Я мовчу, і Люмен нервово озирається на Соула, потім нахиляється ближче й ледь чутно шепоче:

— Благаю, нікому не кажи правду. Особливо Глену. Ти ж розумієш, що тоді почнеться таке… — вона на мить заплющує очі, ніби намагаючись підібрати слова. — Херувим Смерті вже колись пішов проти Ордену, проти власного брата. Якщо це повториться… Орден не витримає. Почнеться війна. Ти ж цього не хочеш, правда?

Я мовчу, але все всередині стискається від усвідомлення, наскільки Люмен має рацію. Мій світ і так на межі, він не витримає ще одного розлому. До того ж, якщо Глен дізнається про ту дивну силу, про чорноту в моїх жилах — я не знаю, чого очікувати… Я коротко киваю, погоджуючись. Люмен з полегшенням зітхає, і її погляд стає трохи легшим і безтурботнішим.

— Дякую, — видихає вона. — І пробач ще раз.

За її спиною раптом лунає тихий, до болю знайомий металевий голос, від якого віє смертним вироком:

— Пробачити за що?

Глен стоїть на порозі. Його червоні очі спалахують хижим вогнем, ніби він уже прочитав по наших обличчях увесь діалог, який ми так ретельно намагались приховати.

Люмен різко відсторонюється від мене й легко, невимушено, але трохи нервово всміхається:

— Та просто за те, що не встежила, як гостя спіткнулася на сходах. Я… мабуть, піду прогуляюсь. Час дати вам поговорити.

Вона поспіхом залишає палату, ледь не зачепивши Глена плечем. Він навіть не дивиться на неї — весь його погляд спрямований на мене. Я намагаюсь усміхнутись, але губи тремтять і погано слухаються.

— Падіння, значить? — його голос звучить рівно, надто рівно. Він повільно підходить до мого ліжка, зупиняючись за крок від нього. Його очі швидко, чіпко оглядають мене, ніби намагаючись знайти сліди брехні просто на шкірі. На щастя, мої вени в цей момент не видають мене чорнотою. — Ти ж знаєш, що зобов’язана нічого від мене не приховувати?

Я піднімаю очі, ледве витримуючи його важкий, напружений погляд.

— Так, знаю, — відповідаю я максимально впевнено, наскільки можу. — Це просто невдале падіння. Я… була неуважна, спіткнулась. Соул опинився поруч, допоміг. Нічого серйозного.

Глен завмирає на мить, ніби зважує кожне моє слово. Потім повільно, загрозливо повертає голову в бік Соула, і в його очах спалахує щось таке, від чого важко дихати навіть мені — тій, кого цей погляд напряму не стосується. Здається, він готовий одним лише поглядом перерізати йому горло.

— Нічого серйозного, — повторює Глен повільно, розтягуючи слова і повертаючи погляд до мене. — Ти ж знаєш, як я ставлюся до брехні, Роуз?

Я ковтаю сухий клубок у горлі, відчуваючи, як від його погляду знову починають проступати чорні нитки під шкірою. Непомітно стискаю пальці під ковдрою, вганяю нігті в долоні до крові й силоміць змушую себе усміхнутись.

— Звісно, знаю. Тому й кажу правду.

В його очах відбивається роздратування, змішане з розчаруванням, і від цього всередині все рветься на частини. Мені хочеться підхопитись і розповісти всю правду. Але я мовчу. Брешу йому в очі, вперше в житті розуміючи, як це — нестерпно важко — дивитись в очі тому, хто бачить тебе наскрізь, і вдавати, ніби він помиляється…

Атмосфера стає нестерпно напруженою. Повітря ніби тріщить, наповнене небезпекою й невисловленими звинуваченнями. Глен мовчить, дивиться на мене ще кілька безкінечно довгих секунд, а потім тихо каже:

— Гаразд, Роуз. Поки що я зроблю вигляд, що вірю. Але лише поки що.

Я розумію, що це — попередження. І ще я розумію, що відтепер балансують на самому краю: між довірою і зрадою, правдою і брехнею. І з кожним новим словом, з кожною новою брехнею ця прірва тільки зростатиме…