Розділ 17. Викрадення

Пізній вечір лягає на плечі важкою ковдрою. Крізь вікно доноситься вічний запах багаття — у цьому світі немає електрики, тому вогонь тут — постійний супутник усіх подій. Щільна, майже відчутна тиша наповнює покої Бетті, і я ловлю себе на думці, що дихаю в унісон із її розміреним диханням. Вона, одягнена лише в світлу нічну сорочку, задрімала в кріслі. Тонкі пальці все ще стискають книгу. Виглядає такою тендітною, милою й беззахисною — хоча це зовсім не так… Дивлюся на неї й згадую ту цівку крові з носа. На щастя, це більше не повторювалось. Навіть болісна блідість нарешті зникла — і тепер вона знову рум’яна й медова, як і має бути.

Цікаво, чи навідається до нас сьогодні Глен? Дурні нав’язливі думки про нього не дають спокою. Якщо бути чесною з собою — він навідується не “до нас”, а “до неї”. Адже Бетті — його любов. Іноді вони проводять час разом: читають, грають у шахи або просто розмовляють. Частіше Глен забирає свою ластівку із собою. Він рідко обіймає чи цілує Бетті при мені — і слава Богам! — інакше мене б просто спопелило зсередини. Це огидно, але я ревную. Не можу спокійно дивитися, коли вони занадто близько один до одного. Ловлю себе на тому, що шалено хочу бути на її місці. І ненавиджу себе за це…

Думки закручуються в тягучий, лінивий вир, і раптом я відчуваю, як щось дивне, далеке й чуже починає торкатися мого розуму. Це схоже на дотик холодних пальців до потилиці: тонко, делікатно, але наполегливо. Я підводжусь, навіть не усвідомлюючи цього повністю. Ноги рухаються самі, голова трохи паморочиться, і двері відчиняються тихо, ніби запрошуючи впустити невідоме.

Коридор тягнеться вперед темною стрічкою. Він порожній, напівтемрява лягає на кам’яні стіни нерівними тінями. Я крокую повільно, механічно, з порожнім поглядом, спрямованим уперед, і не можу зупинитися — наче стала маріонеткою в чужих руках.

Десь у глибині свідомості спливає ім’я — Люмен.
Це її магія. Аналіз дається важко, ніби я випила глек вина й тепер намагаюся міркувати. І все ж — здогадуюсь. Я надто добре знаю цю силу — я сама її вигадала. Гіпноз, тонкий і ненав’язливий, як шелест трави на вітрі. Сила, що здатна тихо й непомітно повести за собою — як той дудар, що в дитячій казці вів за собою щурів. Моє тіло більше не слухається. Голос мовчить, руки опущені, ніби зв’язані невидимими нитками. Навіть страх притлумлений — я в повній дереалізації, ніби спостерігаю за ситуацією з боку, ніби це не мене ведуть зараз на невидимому повідку.

Кроки за моєю спиною легкі, ледь чутні, але виразні. Я намагаюся обернутися, але не встигаю: мене хапають одразу двоє, тримають міцно, і тінь падає на моє обличчя.
— Не кричи, — звучить холодний, як сталь у кризі, голос Соула. — Королівство не може чекати Гінель…

Прокляття. Що це означає? Що він має на увазі? І найстрашніше: що він збирається зробити?

Я намагаюся відкрити рот, закричати, покликати хоч когось, але магія Люмен сильніша. Губи не слухаються, в грудях важко, а серце калатає так, ніби хоче вирватися назовні. Паніка проривається, розливається під шкірою чорною отрутою, але тіло залишається цілковито слухняним.

Поряд тихий смішок Люмен. Її довгі пальці ледь торкаються мого плеча, і вона нахиляється ближче, ніби подруга, що довірливо шепоче на вухо:
— Ну що ти? Це просто легка, швидка процедура. Ти навіть нічого не помітиш…

У її голосі майже немає співчуття — лише холерична, трохи капризна безтурботність. І я точно знаю: вона щиро не розуміє, чому мені страшно. Проблема Люмен така ж, як і в її брата: вона надто вірить у власну правоту. Але, на відміну від нього, вона ще й буває легковажною. З тих, хто кидає: “Подумаю про наслідки завтра”.

Мене тягнуть далі, вглиб замку, і тіні стають густішими. Останнє, що я бачу, — холодна, майже байдужа усмішка Люмен.

Мене заводять у приміщення, що здається майже нереальним: ідеально кругле, без жодного вікна, з гладкими кам’яними стінами, які поглинають кожен звук. Тут темно, лише слабке, пульсуюче блакитнувате світло струмує від кількох дзеркал, розвішаних по колу.

У центрі залу стоїть просте дерев’яне крісло. Грубе, важке, з міцними ременями на підлокітниках і ніжках. У наступну мить мене саджають, і я відчуваю, як ремені туго затягуються навколо моїх зап’ясть і щиколоток.

Нарешті я можу говорити. Магія Люмен відступає, її влада трохи слабшає, дозволяючи мені вдихнути й вимовити те, що перше спадає на думку:
— Що ви робите?! — мій голос звучить зірвано й відчайдушно, і я ненавиджу себе за цю слабкість. — Я під протекцією Херувима Смерті. Він цього не пробачить...

Соул коротко всміхається, не дивлячись на мене, і тихо наказує:
— Починай, Люмен.
Дівчина підходить ближче, її тонкі пальці, як у піаністки, зависають над моїми грудьми, але не торкаються. Поки що. Вона злегка нахиляє голову, ніби прислухається до невидимої мелодії.
Я надто добре знаю, що вона робить. Я сама вигадала цю силу. Промовляю, не встигнувши себе зупинити:
— Ти хочеш визначити, чи є в мені магічна манна?

Люмен різко відсмикує руку, ніби обпеклася, і озирається на Соула — в її очах подив і недовіра.
— Звідки ти це знаєш? — її голос різко злітає вгору, зухвало й тривожно, а Соул уперше за весь цей час на мить втрачає свою холодну маску.
— Ця інформація засекречена, — промовляє він, роблячи крок ближче й дивлячись на мене так, ніби побачив щось небезпечне й непередбачуване. — Хто ти насправді?

Я прикусую губу, розуміючи, що скоїла жахливу помилку, вимовивши це. Тепер їхні підозри помножилися в сотню разів.
— Не відповідаєш? — різко кидає Соул і дістає з-за пояса тонкий ритуальний кинджал із різьбленою руків’ям. Він киває Люмен, і вона невпевнено кладе кінчики пальців мені на груди — прямо туди, де б’ється серце. Її погляд знову стає зосередженим і відстороненим, ніби вона вслухається в невидимі струни всередині мене.
— Будь ласка, не треба… — шепочу й одразу прикусую губу до крові. Ні. Я не дозволю їм насолоджуватись моїми благаннями. Не дам принизити себе настільки. Хай це й не що інше, як тортури…