Розділ 16. Мене звати Беттані Пірс. Тепер я Сьомий член Ордена

Фрагмент з авторської трилогії Рози Соловйової «Орден Херувима Смерті»:
Минуло 2 місяці після зникнення короля-архімага Езафіра. Ілюзорна Пустка.
Беттані Пірс

Рожево-фіолетовий туман тремтить навколо неї, як живий. Він хлюпає під ногами, мов морський приплив, і тече вгору: переливається, іскриться, як жива космічна туманність. Зірки висять у просторі над головою, надто близько, ніби хтось зачерпнув їх пригорщею й розсипав над порожнечею. Деяких можна торкнутися рукою, але не варто — навряд чи людська шкіра витримає цей дотик. Вони яскраві й пульсуючі, як маленькі різнобарвні серця.
Між скель мерехтять кристали — величезні, викривлені й хижі. Від них іде тремтливе світло, і кожен ніби дивиться на неї. Здається, під товщею кам’яної породи завмерли очі. Очі чудовиськ і аномалій.
Вона йде. Не тому, що знає шлях, а тому, що не може стояти на місці. Щось невидиме й надзвичайно вольове штовхає її вперед.
Вітер ріже шкіру, а з-за горизонту виповзають неможливі обриси: вежі догори дриґом, дерева з колючками й дзеркальною корою, сходи в небо, летючі острови. Але вона не дивиться. Не вглядається. Вона тримається за єдине, що залишилося в неї в голові:
— Мене звати Беттані Пірс… Мені двадцять чотири… Тепер я Сьомий член Ордена… Мене звати Беттані Пірс…
Кожне слово — як якір, кожен рядок — захист. Вона бурмоче їх крізь тремтіння, поки магія всередині ворушиться, мов гаряче золото. Вона розтікається жилами, нагріваючи їх, і ніби проситься назовні.
Дівчина не пам’ятає, як опинилася в Ілюзорній Пустці. Вона навіть не підозрює, що таке ця Пустка. Не пам’ятає, ким була до того. Але знає: її покликали. Змінили. Переписали.

З кожним кроком тіло ніби тоне в тумані. Простір викривлено, а повітря дзвенить, і здається, що сама реальність тремтить у неї під ногами. Ілюзорна Пустка живе, дихає і дивиться. Вона веде її, мов невидимою рукою.
І стається розрив.
Ніби щось витягує її зсередини за карк, викручує простір, і різкий порив ефіру викидає назовні. Беттані не встигає ні закричати, ні вдихнути — вона миттєво зникає, провалюючись в інший простір. В інший вимір. Просто — розчиняється.
…І з’являється.
У холоді. На камені. На колінах. Перед величезними готичними брамами замку, чиї башти здіймаються в небо, мов кігті дракона — гострі, загрозливі, почорнілі від часу й давньої магії. Вони не просто торкаються, а ніби пронизують небо, хочуть розірвати хмари. Камінь тут дихає владою. Кожна арка, кожен вітраж і загострена балюстрада шепоче: «Ти — ніщо». І в цій гігантській, темній пащі історії Беттані — лише самотня крапка. Скіпка. Пилинка на тлі безодні.
Ніч дзвенить, повітря здається чужим, а під нігтями дівчини-загадки блищить магія, як золото, що рветься назовні.
Вона досі повторює пошепки:
— Мене звати Беттані Пірс… Мені двадцять чотири… Тепер я Сьомий член Ордена…
І тільки тепер — уперше — повністю усвідомлює, що не пам’ятає, хто її батьки. Де вона жила. Ким була. Чим займалася, що любила, а що ненавидила. 
Лише ім’я. Дата. Обов’язок.
У ногах біль і судоми — вона бігла? Утікала? Тоді від чого? Серце стукає надто швидко, легені палають. Слабкість у всьому тілі. Туман у голові: мов той, живий і зоряний, — проник крізь ніздрі їй просто в мозок і заплутав його.
Камінь під її ногами холодний — і тільки тепер вона розуміє, що боса. Ноги майже до крові. Де її черевики? Повітря застигло, як перед бурею. Вона робить крок уперед — і варта, двоє закутих у броню чоловіків, одразу напружуються.
— Стій. Хто ти? — грубий чоловічий голос.
Дівчина зупиняється. Вся у пилюці. Плащ порваний, брудне медове волосся розпатлане, губи потріскані. Безпритульна, напівбожевільна, мов щойно вилізла з утроби безодні. Але погляд прямий, а голос дивовижно рівний.
— Мене звати Беттані Пірс. Мені двадцять чотири. Я повинна стати Сьомим членом Ордена. Це воля короля Езафіра Ван-Корна.
Вартові переглядаються. А потім — сміх. Грубий, поблажливий.

— Орден? — один хмикає. — Дітко, тобі б води й лікаря, а не казки про магію.
— Сьомий член? — другий спльовує. — Тут щодня по десятку божевільних, які вважають себе обраними. Забирайся, поки руки не заламали.
Вона не рухається. І це їх дратує.
— Я серйозно. Зникни, — чоловічий голос грубішає.
Вона все так само стоїть. Обличчя її спокійне. Без тіні злоби, благання чи страху.
— Це воля короля, — повторює Беттані тихо.
— Дівко, ти сліпа чи глуха? Ні, ну здається, до тебе не доходить… — з роздратуванням каже вартовий, різко робить крок до неї й грубо хапає за зап’ястя.
І в наступну мить — усе вибухає.
Світ стискається в одну розпечену точку, і з неї, мов із пробитого сонця, виривається сліпуче світло. Спалах не просто засліплює — він живий: дихає, пульсує, реве. Із його серцевини, точно із сонячного епіцентру, виростають стрічки: сяючі, ефірні, яскраво-золоті. Вони б’ють повітря з такою силою, що воно здригається. Стрічки хльостають, немов батоги зі світла, з глухим, щільним звуком і врізаються у варту, як хижі змії. Удари — різкі, блискавичні. Броня на воїнах спалахує, як сухий папір, тріщить. Один страж відлітає назад і з глухим хрустом врізається в колону, лишаючи на ній вм’ятину. Інший котиться кам’яними сходами, втрачаючи шолом. Хрипкий чоловічий крик злітає в небо. Ще одна фігура осідає, немов маріонетка з перерізаними нитками.
І лише тоді все стихає. Лишається шлейф іскор. Тонкий, повільно осідаючий пил. Запах паленого металу й озону. Залишки магії тліють у повітрі. І тиша. Абсолютна. Порушувана лише важким, уривчастим диханням тих, хто ще здатен дихати. А в очах — тільки білі кола, випалені раптовим сонцем.
І в епіцентрі трагедії — вона. Стоїть, мов промінь у темряві. На її шкірі блищать кристалічні іскри, а довкола все ще тріпочуть залишки світла.
— Мене звати… — намагається сказати вона.
Але слова тонуть у горлі.
Магія гасне. Ноги підкошуються. Беттані Пірс падає на порозі замку, мов зламана лялька, чиї нитки щойно спалили.
З-за колони, мов миша з нори, виглядає худий хлопчина в запиленій лівреї. Слуга, юнак, носильник — ніхто. Він бачив усе: стрічки; світло; бачив, як її ледь підкинуло в повітря під час викиду магії, і як варта тепер лежить, стогне й нічого не розуміє.
Він не знає, хто ця дівчина.
Але знає напевне: таке світло буває тільки в обраних.
І вже за кілька хвилин він мчить темними коридорами замку — просто до Ордена.