Розділ 14. Той, хто пам’ятає, що має що втрачати

І вони входять.
Глен і Бетті.
Він — у бездоганному чорному, що контрастує з його білим волоссям і блідою шкірою. Як завжди. Але сьогодні його чорне майже урочисте: довгий строгий фрак, щільна сорочка, темна шийна хустка. Крила розправлені трохи більше, ніж зазвичай — не демонстративно, просто настільки, щоб ніхто не наважився підійти надто близько. Люди самі розступаються: як вода під потоком повітря.
А вона… Бетті в золоті. Сукня струменить, мов сонячний мед, ловить кожен відблиск факелів і множить його на тисячі іскор. На її шкірі тонка розсип блиску, ніби її торкнулася Богиня Сяйва. Волосся вкладене трохи недбало, але саме в цій недбалості — вся естетика. На шиї — підвіска із сонцем, що палає на тендітній ключиці. Шлейф тягнеться за нею, мов світло. Вона йде трохи попереду, випереджаючи Глена — і ніхто не наважується заважати. Навіть регент уважно стежить, не фиркаючи. Коли він дивиться на Бетті — навіть його суворе обличчя м’якшає, і з нього зникає вся погорда.
Бетті й Глен сяють, але по-різному. Він — як затемнення. Вона — як зеніт.
«Золото й онікс», — пронизує лірична думка — плід моєї авторської профдеформації. — «Сонце і смерть. Світло й його тінь»…
І вони — разом.

— Ідеальна пара… — шепочу я, не помічаючи, як ці думки зрадницьки зриваються вголос.
— Ідеальна? — Сільвер, звісно ж, чує. Він трохи іронічно сміється, відкидаючись плечем до найближчої колони. — Ну, не знаю. Якось я чув, що Бетті вперше зізналась Глену в коханні, коли він погрожував її вбити.
Він робить театральну паузу, відпиває з келиха.
— А ще, що до того, як вони стали от цим усім, вона служила злісній відьмі на ім’я Б’янка, замкненій в Ілюзорній Пустці. Прекрасна романтична історія, правда ж? Просто як у баладі — тільки з убивствами й зрадами…
— Я… не знала, — бурмочу я, відвертаючись.
Брехня. Я знала. Звісно, знала. Я знаю ВСЕ це. Адже це я написала. Але, стоячи зараз у цій залі, серед світла й тіней, я все одно дивлюся на Глена й Бетті, і на інших персонажів з таким відчуттям, ніби дивлюся на щось, що мені не належить.
«Колись вони хотіли вбити одне одного».
Не фігурально, не з іронією, не жартома. Колись Бетті й Глен стояли по різні боки барикад — і, повірте, там усе було гірше, ніж у Ромео й Джульєтти. Стосунки Херувима Смерті й Сонячної Ластівки починались за тропом «Кохання/Ненависть». І якщо раніше для мене це було лише назвою літературного прийому, то тепер… Я дивлюся на їхню історію зовсім іншими очима.

Я опускаю погляд, роблячи вигляд, що розглядаю складки сукні, але в голові все вже захоплене спогадом. Історією. Моєю… або не зовсім.

Бетті не завжди була такою прекрасною, зібраною, сонячною. Її магія завжди була хаосом… Яскравим, божевільним, нелогічним — живим хаосом. Магією, що не підкорялася законам розуму. Її емоції впліталися в заклинання, і жодна формула не могла передбачити, спрацює воно… чи рознесе все до бісової матері.

Соул першим назвав її загрозою. (Ви ж не здивовані, правда? Соул із своєю параноєю бачить загрозу у всіх і в усьому. Але в Бетті її просто неможливо було ігнорувати — бо вона сліпила, як сонячні промені в пустелі). Чоловік дивився на неї, як на нестабільну бомбу в центрі цитаделі. Глен з цим мовчки погоджувався. Або й не мовчки — він зневажав її. Для Херувима Смерті Бетті була занадто м’яка, занадто імпульсивна, занадто нерозгадана, занадто… не така, як треба.

І одного дня все вибухнуло.

У пориві, в істериці — Бетті нарешті зірвалася. Її магія вийшла з-під контролю, і в епіцентрі спалаху опинився сам Глен. Він вижив, звісно, але був поранений. І, що найстрашніше — він був розлючений. Не стільки болем і небезпекою, скільки тим, що допустив таку помилку. Тим, що прихистив помилку в центрі Ордена. Так він тоді висловлювався.

Глен — клятий параноїдальний контрол-фрік — не прощав собі подібних помилок. У день зриву чоловік вигнав її. Холодно, офіційно, без тіні сумніву. Зробив це, як виривають хворий зуб. І тоді Бетті пішла…

Ні. Не просто пішла — вона перейшла межу. Оскільки Херувим Смерті неоднозначно погрожував їй — залишатися на видноті в королівстві було б просто дурістю. Бетті розуміла, що Орден не залишить її в спокої — надто багато проблем вона спричинила, і надто серйозна магія билася в її грудях, як рідкісна смертельна птиця. Вона знала, що рано чи пізно Глен її знищить. Тихо, щоб не викликати скандалу, і абсолютно безжально, як уміє тільки він. Тому вона подалася туди, звідки прийшла — в Ілюзорну Пустку. І стала поруч із Б’янкою — тією самою відьмою, замкненою в Пустці, чиє ім’я в столиці навіть забороняли вимовляти вголос.

Відтоді Глен… ненавидів її. Полював. Переслідував. Наче хотів стерти сам факт її існування з цього світу. Вони не були парою. Не були союзниками. Вони були…

Ворогами. Кровними, заклятими ворогами.

І саме тому зараз, коли я дивлюсь, як він веде її в танці, як точно її тримає, як ідеально вони рухаються разом, не збиваючись ні на долю такту — в мене завмирає серце. Бо якщо ці двоє змогли пробачити одне одному все — отже, між ними щось набагато сильніше, ніж просто тяжіння.

Отже, це справжнє кохання.
Це я так вигадала, так написала, бо дуже хотіла вірити в настільки сильні почуття? Чи це хтось надиктував мені через підсвідомість?

— Ну, не знаю, — раптом знову, не знаю до чого, озивається Сільвер, спостерігаючи за танцем. — А я от весь вечір намагаюся зрозуміти, хто на балу наклав прокляття на закуски. Здається, один з пиріжків прошепотів мені «пощади» перед тим, як я його надкусив.
Я кліпаю.
— Угу, — тільки й відповідаю, не знаючи, як іще на це реагувати. Сільвер милий, але іноді він… Трохи дивний. Або недоречний. Важко сказати.