Розділ 13. Бал. Початок

До вечора замок преображується.
Коридори пахнуть свічками й спеціями, палають люстри, дзеркала начищені до сліпучого блиску, а вартові при дверях — наче зійшли з парадних гравюр. Повітря тремтить від скрипок, напруження, натяків на політику, інтриги й чогось іще — невиразного, але хижого. Бальний зал сяє. Стелі — під самі небеса. Ліпнина витончена й химерна, мов цукрові візерунки на мереживному весільному торті. Балкони з різьбленням, вітражі з гербами, важкі штори кольору вина. А підлога — мозаїка, ніби зібрана з уламків чужих доль.

Саме в цей зал я й входжу. У зеленому.
Сукня — шовк: тонкий, струмливий. Колір смарагдів і гліцинії. Рукави вузькі, спідниця широка, багатошарова, до підлоги. Коли я йду, тканина шарудить, як ліс. На шиї — тонкий золотий ланцюжок. Зачіска: ззаду зібрані лише кілька пасм. Решта в’ється, спадаючи на плечі. Бетті вмовляла на зачіску складнішу, але весь цей образ і так уже надто “не мій”. Я почуваюся надто відкритою, надто вразливою. Хочеться закутатись у плащ і сховати себе всю від чужих поглядів.

Але зал бачить мене. І зал завмирає.
Пари озираються. Придворні шепочуться. Пані оцінюють, а чоловіки задивляються. Я бачу погляд регента — Октарія Вейна, високого, похмурого, з сивиною, але все ще з царською поставою. Він закочує очі, пирхає й майже непомітно відвертається. Я могла б сприйняти це як заохочення, якби не відчула його презирства навіть крізь десять метрів і оркестрову партію.

З іншого боку — Соул і Люмен. Брат і сестра, близнюки. Дві половини одного цілого.
Вони стоять неподалік від мене, як два однакових вартових. Люмен — з пов’язкою на плечі, очевидно, після вчорашнього бою. Соул — як завжди, у бездоганно-строгому сірому, байдужий, як камінь. Але тепер його рука обережно підтримує сестру — долоня на лікті, майже непомітно. Майже буденно. Але в цьому дотику вся ніжність, вся прив’язаність, яку він ніколи не проявляє словами.

На мене він дивиться інакше. Не як на людину. Не як на дівчину. Як на загрозу. Це холодний, пронизливий погляд, наче рентген. Від нього по шкірі повзуть мурахи. Я відчуваю: якби він міг — пройняв би мене цим поглядом на смерть. Щоб відновити порядок.

Потім я бачу її. Кристалл. Членкиня Ордену Семерих. Мініатюрна, зухвала, у сукні кольору нічного неба з розсипом зірок. В одній руці келих вина. В іншій — віяло, яким вона не користується. Брюнетка з тих, хто ліниво мружиться навіть у мить катастрофи. Її губи зігнуті в беззлобну, іронічну усмішку.

Кристалл ковзає по мені поглядом, оцінювальним, ніби я не людина, а чергова вистава, на яку вона прийшла від нудьги:

— Мда, — ліниво промовляє вона й відпиває з келиха. — У цьому палаці все дедалі божевільніше…

І повертається до свого вина, навіть не спромігшись представитись чи щось пояснити. Втім, я не тримаю на неї зла. Я знаю, що з усього Ордена Кристалл — найнебезпечніша... Титул "і мухи не скривдить" міг би належати Бетті, але в ній надто сильна магія, схильність до імпульсивності й, якщо довести — навіть дика непередбачуваність. А у Кристалл усе рівне, як кардіограма мерця. Вона надто лінива й зацікавлена лише у власному комфорті, щоби становити реальну загрозу. Найстрашніший удар, на який здатна Кріс — це удар по самооцінці. В усьому іншому вона... просто саркастична дівчина, ласкава до швидких розваг. А це, в умовах створеного мною світу — ще те досягнення.

Я відводжу погляд від Кристалл, ніби від надто яскравої іскри, й намагаюся повернутись до себе. До плечей. До дихання. До підлоги під ногами. Тут бал, люди, і я маю просто стояти, просто дихати, просто — бути.

— Ох, гляньте-но, зірка вечірнього неба вже сяє, — долинає веселий голос праворуч. — І це не Кристалл, бо в неї сяє лише келих. А от ти, новенька, — сяєш уся.

Я озираюся. Переді мною — чоловік із рудим, розтріпаним, як у героя любовного роману, волоссям, зачесаним так, ніби він пробігся коридором і побився з вітром. Усмішка зухвала, але обеззброює. Обличчя симпатичне, з іскрою веселощів у очах. Він віддалено схожий на мене, але лише через спільний колір волосся, шкіри й веснянки на щоках.

Чоловік кланяється перебільшено низько, майже до підлоги, і випрямляється з театральною грацією фехтувальника.

— Сільвер, до твоїх послуг. Повністю. Частково. Або лише для танцю, якщо надаєш перевагу обережності, — підморгує він. — Ходять чутки, що ти та сама аномалія. Чи то прокляття, чи то відьма, чи то провісниця. Тінь із тріщини чи глюк світобудови?

Я ледь посміхаюся. Забавно, але фразу «Сільвер, до твоїх послуг. Повністю. Частково. Або лише для танцю, якщо надаєш перевагу обережності» — я знаю напам’ять, бо саме я її написала. Чоловік мав звернутися так до Джінні Фелл — однієї другорядної графині з другої книги. Втім, це вже не важливо…

Хай усе це схоже на божевільний сценарій, мені, все одно, дивно приємно, коли хтось не дивиться на мене, як на гранату, а навіть дуркує.

— Просто… Роуз, — відповідаю Сільверу. — І точно не відьма.

— Шкода, — удавано зітхає він, — у нас давно не було симпатичних відьом. Тільки ці... — він нахиляється ближче, змовницьки знижуючи голос, — ...бабусі, від яких вино скисає. Та й Соул їх боїться. Він взагалі боїться всього, що не підкоряється інструкції.

Я насилу стримую смішок. Сільвер помічає це — й миттєво спалахує, як мисливець, що відчув: здобич здригнулась.

— Ось! Ось це було майже. Запам’ятай цей момент, Роуз. Ти посміхнулась. Значить, надія є.

Він королівським жестом підставляє мені лікоть.

— Дозволиш провести тебе до чогось смачного? Або хоча б подалі від тих, хто прожигає поглядом, як жаровня?

— Боюся, щоб утекти від поглядів — доведеться залишити зал... — слабко посміхаюся.

Я вагаюся, але беру його руку. Сільвер посміхається у відповідть, і на мить бал перестає бути таким важким.

— Тоді можемо втекти. Кудись, на край світу, — він грайливо й змовницьки підморгує. Яка ж у нього тепла й кумедна аура, порівняно з тим, що випромінює собою Глен.