Розділ 12. Сукня Бетті

Фрагмент з авторської трилогії Рози Соловйової «Орден Херувима Смерті»
(вирізка з розділу виносок та приміток, ред. вид. другого тому):

ПРО ЦІНУ МАГІЇ КОРОЛЯ-АРХІМАГА
Король-архімаг Езафір Ван-Корн ніколи не дає силу задарма. Його магія — не подарунок, а угода, і в цієї угоди завжди є ціна. Перша, найтяжча і найневідворотніша — памʼять.
Коли Езафір приймає нового мага до свого Ордена, він забирає в нього минуле. Все. Родину, почуття, коріння. Ім’я — лишається лише формальністю. Іноді він дозволяє зберегти його, іноді — ні. Але все інше зникає. Наче людина ніколи й не жила раніше.

Глен Сайлас був винятком. Єдиний з усіх, кому дозволили вступити до Ордена, не стерши його спогадів. Чому? Ніхто не знає. Можливо, тому що король був надто вдячний йому за порятунок власного життя. А, можливо, тому, що Глен уже нічого не боявся забути. Його минуле й так було руїною. Йому не було чого берегти — і нічим було торгуватись.

Однак головна аномалія — не він.
Гінель Роуз Бьорд.
Дочка королівської родини. Проклята принцеса.
Її забрали, коли їй було всього сімнадцять. Просто з королівського замку Сноу-Фелла. Езафір наполіг на тому, щоб рідні оголосили її мертвою й ніколи не шукали. Вважай — викреслили. Щоб забув і сам світ.

Але Гін ніколи не грала за чужими правилами. Вона — перша й єдина, хто повернув собі все. Пригадала. Перейшла заборону. Зламала кодекс. І пішла з Ордена. Добровільно.

В історії Ордена Семи вона залишається найнебезпечнішою зрадницею — і найнепередбачуванішою з усіх.
Бо якщо ти можеш повернути собі памʼять — ти можеш забрати все.

***

Ранок видався тихим.

Наче сама реальність вирішила взяти паузу після божевілля. Птахи не співають. Двір спорожнів. Навіть повітря здається в'язким, сонним — ніби замок втомився разом з усіма, хто в ньому.
Я прокидаюся на тому ж дивані, що й минулої ночі. У спальні Бетті. Просторій, світлій, з вітражними вікнами в аркових рамах і запахом сушених трав у головах. Простирадло ковзає по шкірі, коли я рухаюся. За вікнами — ранкове світло, м’яке, розсіяне, майже ніжне.
Мені всю ніч снилися демони. Кровожерливі, вогняні, страшні. З пекельними щілинами замість очей і вивернутими назовні кігтями.
Невже все справді закінчилося?
Двері злегка риплять, і я здригаюся. Але в проході — не демон. І не слуга. Бетті.
Вона несе піднос. На ньому: біла порцеляна, бутон розмарину в кришталевій склянці і чашка, з якої підіймається пара — пахне чимось ванільним і теплим, як дитинство. Вона усміхається. Без напруги. Без слідів жаху чи страху. Наче ніч у підземеллі не залишила на ній жодної подряпини. Хоча, я майже відразу помічаю, що вона трохи блідіша, ніж зазвичай, і синява під очима трохи помітніша. Мабуть, погано спала. Або просто ще не відновилася після магічного виснаження.
— Доброго ранку, — м’яко каже дівчина, підходячи ближче. — Я вирішила, що тобі не завадить сніданок у ліжко. До обіду тебе ніхто не турбуватиме.
Вона цим займається, хоча це справа слуг. Чорт, яка ж вона… Надто мила. Надто ідеальна.

Як авторка, я знаю, що це не зовсім так, що в душі Бетті повно тарганів, яких вона старанно давить. Але як жива людина, тут і зараз, я не можу перестати дивуватись її святості.
— Дякую… — Я сідаю, відкидаючись на подушки, і одразу, без прелюдій: — Що з битвою? Чим усе закінчилося? І… як Глен?
Бетті ставить піднос на приліжковий столик. Її очі на мить завмирають — ніби вона чекає від мене ще чогось. Але потім киває.

— Все під контролем, — каже вона. — Розлом закрито. Орден впорався. Усі демони знищені. Потерпілі є, але нічого критичного. Ніхто з наших не загинув.
— А Глен? — повторюю я знову і трохи ніяковію, усвідомлюючи, що надто сильно хвилююся за нього. Аби тільки Бетті не приревнувала через мою підвищену увагу до її фаворита...
Втім, вона виглядає так, ніби навіть не звернула на це уваги.
— Він живий. У порядку. Навіть не поранений, якщо ти про це. — Вона сідає на край ліжка. — Йому довелося взяти на себе більшість ворогів — але, знаєш, його складно вивести з ладу. Він… Глен.
Я киваю. Занадто швидко. Занадто різко. Всередині — щось обривається й знову зшивається. Слава Богу. Не знаю, чому я так за нього переживаю. Адже це ж він зовсім нещодавно майже-погрожував мені на допиті. Змусив випити зілля правди і… І це Глен. Я знаю, чим усе закінчиться. Глен перетворить цей світ на руїни. Він — чудовисько на ланцюгу. Але смерть Бетті зірве ці ланцюги, і тоді нам усім кінець. Мені не можна прив’язуватися до Глена. Це була б найгірша з можливих ідей.
— Регент влаштовує бал, — раптом оголошує Бетті. — Сьогодні ввечері. На честь прибуття посла з Вельгайму. Ну і на честь перемоги також. — Її посмішка стає трохи іронічною. — Думаю, всім потрібно розслабитися. Хоча б на один вечір.
Бал. У цьому світі. При свічках, із живою музикою, у сукнях, що важать більше, ніж уся моя самооцінка. Я уявляю собі мармурові зали, маски, келихи, танці — й у ту ж мить згадую:
— У мене нічого немає. Ні сукні, ні туфель. Я не можу…
Бетті піднімає брови.
— Подумаєш. Я дам тобі свою. Зелену. Вона тобі личитиме — колір якраз для руденьких. І за розміром підійде: ми з тобою однакові. Майже.
— Але це…
— Переживу, — посміхається вона. — Зшити нову просто не встигнуть. А ти підеш. Крапка. Ти ж врятована гостя з іншого світу — ти мусиш з’явитися. Ти вже частина історії, хочеш цього чи ні.
Я ніяково відводжу погляд. Чомусь ця турбота — тепла, огортаюча, наполеглива — лякає мене більше, ніж учорашній демон. Бетті тягнеться до мого волосся, акуратно поправляє пасмо, що впало на обличчя.
— Не хвилюйся, — каже вона. — Ми зробимо тебе найкрасивішою на цьому балі.
А потім, уже біля гардеробу, кидає через плече:
— Ну, майже найкрасивішою.