Розділ 11. Сонячне Затемнення

Але раптово стеля підземелля спалахує. Не вогнем — світлом. Різким, як блискавка, з вібрацією, від якої тремтять стіни. Простір здригається. Крізь нього, немов ніж крізь тканину, прориваються стрічки. Світлі. Ефірні. Сяючі, як сонячні промені. Вони не просто з’являються — вони врізаються, розривають повітря спіралями, і з хльостким, майже глухим звуком врізаються в демона.

Чудовисько хрипко, пронизливо виє — так, що хочеться затулити вуха. Його полум’я здіймається вгору, але світлові стрічки — самі полум’я. Тому вони неуразливі. Вони стискають його, обвивають — одна за одною, немов ланцюги або ангельські батоги. Світло пронизує демона зсередини. Це не просто магія, а вирок. Демон смикається, вигинається, намагається вирватися — і все марно. Він затиснутий, як у капкані.

Це мій шанс. Я відповзаю геть від чудовиська. Жалісно, по кам’яній підлозі, не в змозі підвестися від жаху. Я впізнаю це світло. Впізнаю до болю, до мурах, до стисненого горла.

Це вона.

І в ту ж мить з проходу вилітає постать. Різка й сяюча, як спалах блискавки на тлі попелу. Бетті. Обличчя вкрите порохом, волосся скуйовджене, очі блищать. На ній навіть немає броні — все те саме світле вбрання жриці. Жодного клинка на поясі — лише жива сонячна магія. Недарма її герб виглядає як золоте сонце. Він повністю відображає її силу і її суть. Коли я писала книгу, то іноді відчувала критичну несправедливість у тому, що Бетті — це сонце в тіні Глена, хоча Сонце, апріорі, не може бути сховане тінню.

Бетті не кричить. Не б’ється з демонстративною бравадою. Вона просто йде. Прямо. Крізь жар, крізь страх, крізь гул чужої люті, наче не помічає, що перед нею — істота з найстрашніших кошмарів Пустки. Ніби це не демон, а просто помилка природи.
— Він не мав потрапити сюди, — тихо каже вона, і її голос звучить, як дзвін на цвинтарі.
Демон виривається. Його кігті спалахують полум’ям, паща вивергає потік жару, від якого плавиться повітря. Але стрічки тримають міцно. І Бетті не відступає. Не відхиляється ні на крок. Вона вже поруч.
Я бачу, як її рука підіймається: повільно, мов у сні, але в цьому русі більше сили, ніж у тисячі клинків. Долоня торкається чола чудовиська. Спалах енергії. Світло стає біло-золотим. Я не можу дивитися — воно засліплює, палить сітківку. Я мружуся. Знаю: у цьому світлі — весь її гнів, її воля і її душа. Наче сама зірка спалахнула в дівочій руці.
Коли я розплющую очі — все вже скінчилося. Крупинки вугілля, що були тілом демона, падають на підлогу, шиплять, згасають. Стрічки розчиняються, мов ранковий туман.
Тиша обрушується на підземелля, ніби після вибуху. Триває хвилина. Потім хтось починає плакати. Хтось сміється: занадто гучно, занадто надривно. Хтось шепоче молитви. Дякує. А хтось просто дивиться на попіл, не в змозі поворухнутися.
Я не відчуваю ніг. Лише тремтіння — в пальцях, у губах, у колінах. Це було занадто швидко. Занадто потужно. І занадто страшно. Ось як у реальності виглядає магія? Пам’ятаю, в дитинстві я бачила, як поліцейський стріляв. Куля була не для мене і не для тих, кого я люблю, але стало страшно до шоку, до болю, до тремтіння. У вухах дзвеніло до кінця дня. Зараз — схоже відчуття. Магія спрямована не проти мене, а щоб мене захистити, але чому так моторошно? Чому паморочиться в голові від страху?
Бетті обертається. Світло ще ледь мерехтить на її шкірі. Вона швидко знаходить мене поглядом.
— Роуз! — кличе вона, і голос рветься, ніби всі почуття прорвались одночасно.
Вона кидається до мене. Падає на коліна. Її руки — гарячі, міцні, справжні — хапають мої долоні. Стискають.
— Ти в порядку? Ти не поранена?
Я киваю. Не можу сказати ані слова. Горло перехоплене. Лише тепер я розумію, наскільки сильно тремчу. Наче всередині мене щойно пронісся ураган, а потім залишилася порожнеча. Бетті тримає мене. Як якір. Як світло.

Мені страшно. Я не розумію, чому вона так сильно за мене хвилюється. Мені здається, я не заслуговую на цю турботу. І все ж, уперше за весь цей час — я відчуваю себе не самотньою.

Тремчу, пальці вчеплюються в руки Бетті, ніби це єдине, що не дає мені потонути в жаху й полегшенні водночас. Вона ще щось каже — м’яко, ніжно, заспокійливо, — але звук голосу відходить кудись далеко. Слова перетворюються на шелест хвиль, приглушений і заколисуючий.

І раптом я втрачаю зв’язок із реальністю:
“Просто поцілуй мене ще раз, Глене. Благаю…” — хрипкий, передсмертний голос.

Спалах. Я різко підводжу голову, серце підскакує в горло, збиваючи подих. Сцена пронизує мій розум так різко й яскраво, що здається реальною, ніби я бачу її на власні очі, стоячи просто там, просто зараз: посеред чужого бою, серед попелу й крові.

Тіла лежать у дивних, перекручених позах, обличчя застигли в німому крику. У повітрі — присмак диму, смерті й магії. Полум’я повільно згасає, залишаючи світ у напівтемряві, забарвленій у багряне й чорне.

І там — дві постаті, що стоять одна навпроти одної, немов забули про все довкола. Глен. І… Бетті.
Вона важко дихає. Плечі опущені, волосся скуйовджене й вимазане кров’ю. Вона слабка, майже зламана, її очі сповнені такої болю, що дивитися нестерпно. Бетті намагається випростатись, але вже не може.

Глен стоїть навпроти неї. Він — камінь, лід, смерть і прихований біль. У руках — його двосічний меч. Той самий, яким він колись рятував їй життя.
І зараз цей меч лезом у її животі.

Губи Бетті тремтять, сухі, і з них зривається той самий шепіт:
— Просто поцілуй мене ще раз…

Я можу тільки спостерігати, як її тіло здригається, як мокрі пальці ковзають по лезу, як кров тече донизу й збирається в калюжу. І я відчуваю це — ніби сталь пронизує мене саму. Кожною клітинкою тіла відчуваю всю вагу цього удару.

Але найстрашніше — це очі Глена. В них немає люті, ні злості, ні ненависті. Там — безмежний біль, на межі божевілля. Він притискає Бетті до себе, не відводячи погляду, ніби хоче зупинити час, повернути назад мить, у якій вчинив це. Але вже пізно.
— Благаю… — шепоче вона слабнучими губами, з яких зникає весь колір, дивлячись йому просто в очі.