Розділ 10. Високоранговий Вогняний Демон Ілюзорної Пустки

Фрагмент з авторської трилогії Рози Соловйової «Орден Херувима Смерті»
(вирізка з глави зноскових приміток, ред. вид. другого тому):
Ілюзорна Пустка — це не просто місце. Це жива аномалія. Простір за межею всіх відомих вимірів, де реальність підкорюється не законам фізики чи магії, а примхам самого хаосу.
Пустку неможливо описати до кінця, бо вона не має меж. Вона розростається, змінюється, дихає. Як космос, але зсередини — і з розумом. Усередині неї сусідять викривлені міста-примари; спотворені ліси; поля, що співають; і кімнати, в яких людина може постаріти за хвилину або забути своє ім’я, щойно переступивши поріг.
Лише найсильніші чарівники, а також члени Ордена Семи, володіють магічним ресурсом для входу в Ілюзорну Пустку. Для звичайної людини цей простір смертельно небезпечний: вона або зникне без сліду, або перетвориться на щось таке, що краще б ніколи не народжувалось.
Вважається, що десь у глибинах Пустки ув’язнене джерело безмежної сили — давня першоматерія, з якої були виткані перші закляття й живі кристали. Саме до цього джерела колись пробився чоловік, якого згодом назвуть верховним королем-архімагом. Езафір Ван-Корн. До того він був ніким. Ілюзорна Пустка зробила його майже-богом.
І саме туди, як кажуть, він вирушив знову — й зник.
Щоб стати богом остаточно.

***

Глен не відводить погляду.
— Яке насправді ти маєш відношення до мого світу?
Слова звучать спокійно. Але я відчуваю, як вони вонзаються в груди. Зілля всередині починає боліти сильніше, випалюючи будь-які спроби відступити. Здається, ще секунда — і я здамся. Скажу. Зізнаюсь. І тоді він…
Але в цей момент двері розчиняються.
— Пане! — вбігає Джі. Його зазвичай незворушне обличчя спотворене тривогою. — Терміново. У столиці зафіксовано розлом Ілюзорної Пустки. Він нестабільний — і через нього пройшли… десятеро. Високорангових. Демонів.
У кімнаті настає крижана тиша.
— Ілюзорної Пустки? — перепитує Глен так тихо, що навіть я ледь чую.
— Так. Вони вже в межах зовнішнього кільця. Префекти не справляються. Орден вимагає вашої негайної присутності, — Джі кидає погляд у мій бік, похмуро. — Вони називають це критичним проривом. Загроза для всього Арканвелліса.
Я майже не дихаю.

Глен ще мить дивиться на мене. В його очах лють. Не на мене. На обставини. На те, що йому доводиться перервати допит саме в той момент, коли правда вже тягнулась до поверхні. Він майже зловив мене за горло — і тепер мусить відпустити. Інакше не встигне.

— Відведи її в безпечне приміщення, — кидає він Джі. — Охороняй особисто. Ніхто не має права її чіпати без мого дозволу.

— Пане… — Джі, здається, хоче заперечити. Напевно, він не в захваті від ідеї бути моїм особистим охоронцем.

— Зроби, як сказано, — відрізає Глен і вже йде до виходу. У його кроці — гнів, у спині — крижана рішучість, крила рефлекторно розправляються, як перед польотом. Він знову стає Херувимом Смерті. Тільки тепер — не для мене.

Двері грюкають.

Я залишаюсь з тремтячими пальцями, пересохлим горлом і серцем, яке досі калатає, ніби не впевнене, що вижило. У крові ще бурлить зілля правди, але ефект слабшає з кожною хвилиною. Ще трохи — і я нарешті знову стану собою.

Глен майже дізнався. Ще одне питання — і я б… Але мене врятував розлом. Або, можливо… прирік, просто відклавши страту. Немає часу думати про це. Паніка вже згущується в столиці, як грозові хмари. Треба поспішати.

Кам’яні сходи ведуть усе глибше, повітря стає прохолоднішим, важчим, вологішим. Джі попереду, не озирається. Його кроки рівні, швидкі, але не біг. Радше хижа хода звіра, що напоготові. Мовчазний, як завжди. Обличчя застигле, мов вирізьблене з каменю. Лише плечі напружені — він готовий кинутись у бій будь-якої миті.

Ми спускаємося в підземне укриття — одне з тих, що були збудовані ще за давніх часів, коли Пустка вперше подихнула в бік столиці. Вузькі коридори, арки, смолоскипи, гулкий камінь. Тут уже хтось є.

Коли я заходжу до залу, в повітрі пахне страхом. Жінки й діти сидять на лавках уздовж стін, хтось тримає немовля, хтось шепоче молитви. Тут ховаються ті, хто не здатен захищатися.

І я — серед них.

Джі кидає на мене погляд, не мовивши ані слова, й займає позицію біля входу. Його рука лежить на руків’ї меча, очі не мигають. Він стоятиме тут, як тінь, доки не повернеться Глен. Або поки до цього укриття не постукає смерть.

Я опускаюсь на лаву. Намагаюся не зустрічатись поглядом ні з ким. Мені дивно. Чомусь я відчуваю, що не на своєму місці, ще сильніше, ніж раніше. Хоча сидіти ось так: в укритті, й чути над головою віддалені вибухи — надто схоже на мою минулу реальність.

Ось тут, у підземеллі, де стіни пахнуть пліснявою й страхом, мене накриває ще одне відчуття… ніяковості. Не тому, що я боюсь. Хоча боюсь. А тому, що я — героїня власної книги — ховаюся в куточку, поки світ нагорі валиться.

Яка ж це іронія. Я мала бути кимось значущим. Авторкою. Провідницею. Хоча б… спостерігачкою. Але насправді я статистка. Слабка, даремна, чужа. Я навіть меча в руках не тримала. Битися? Та я голову поверну не в той бік — і мене вб’є перше ж закляття або лезо.

І в цьому правда. Жорстока, холодна й чесна. Я б тільки заважала. Але від цього не легше…

Думки обриває крик. Хтось із жінок верещить, поки стіна позаду Джі розвалюється, як гнила шкаралупа. Але не в пил, а у шиплячу мару. Ілюзорна тріщина розриває повітря.

Із неї виходить ВОНО.

Велетенське. Рогате. Димне. Надто реальне, щоб бути сном, і надто спотворене, щоб бути плоттю. Кігті — мов криві леза, очі — два палаючих вуглі, а шкіра — чорна, наче випалена земля. І спека. Вона накриває всіх одразу: липка, душна, чужорідна. Поруч із ним плавиться навіть камінь.