Розділ 9. Моя остання правда

Я відчуваю, як зілля обпалює язик і горло, ніби в мене вливають розплавлене золото. Воно гірке. Щільне. І водночас — дивно холодне. Холодне і… проникаюче. Це не схоже ні на одні ліки з мого рідного світу.
І щойно воно обпікає горло і опускається нижче — щось розсувається в моїй голові. Наче клацає замок. І я знаю: тепер я не зможу збрехати. Ні словом. Ні жестом. Ні мовчанням, якщо спитають прямо. Я абсолютно вразлива й почуваюся голою, хоч і загорнута в теплий чорний плащ.
Глен спостерігає за мною з непроникним виразом обличчя.
— Гаразд, — промовляє він. — Почнемо.
Він нічого не записує. Не уточнює. Просто дивиться — і цього досить, аби я відчула, як світ звужується до цих стін. До цих очей. До мого рота, з якого от-от вирветься щось небезпечне. Щось, що може обезголовити мене за секунду.
— Як виглядає твій світ? — рівно питає Херувим Смерті.
Я кліпаю. Образ постає миттєво, абсолютно чітко.
— Сучасний, — кажу я. — У сенсі… Він гучний. Яскравий. Перевантажений деталями.
Глен мовчить. Я продовжую, майже не контролюючи, що несу:
— Люди там живуть у величезних містах. У вежах зі скла й бетону. Вони їздять на машинах — це такі металеві карети без коней. Використовують світло, звук, рух, щоб передавати інформацію. У нашому світі є невидимі хвилі вай-фаю — майже як магія, тільки фізика. Ми дуже технологічно розвинені. Ми майже все робимо через екрани: спілкуємось, навчаємось, купуємо…
Я замовкаю, відчуваючи, як мої пальці тремтять на колінах. Глен не перебиває. Лише трохи нахиляє голову, заохочуючи — "говори далі".
— Наших королів ми не називаємо королями. У нас це президенти. І жодної монархії — ми обираємо їх самі. Ми не живемо в утопії. Як і у вас, у нас є війни, смерті, трагедії та епідемії хвороб. Але… навіть серед усього цього там є дерева, степи, будинки з черепичними дахами. Люди кохають, ходять у кав’ярні, сміються. Це світ, де не існує магії. Де ми пишемо казки, але не віримо в них. Де я писала… — Я обриваюся, серце пропускає удар. Ні. Тільки не це.

Але Глен не помічає, або робить вигляд, що не помічає паузи.
— Як ти потрапила сюди? — ставить наступне запитання.
Я стискаюся. Але язик уже рушив — і його не зупинити.
— Я гуляла. Просто… гуляла зранку знайомими вулицями. Все було, як завжди. Дорогою я купила кока-колу…
— Кока-колу? — перепитує Глен із легкою огидою, ніби це слово образило його слух.
Я ледь усміхаюся крізь тремтіння — настільки безглуздо все це звучить.
— Це… напій, — пояснюю. — Темний, солодкий, з бульбашками. У ньому повно цукру і ще чогось, що псує шлунок, але всім байдуже. Ми його п’ємо, коли втомлені, коли сумно, коли весело… і коли не знаємо, що робити з життям.
Я роблю паузу.
— Іноді здається, що ним у нас лікують самотність… А іноді — відчищають іржу.
Брова Глена на цих словах трохи злітає вгору. Він мовчить. Але погляд у нього стає ще уважнішим. І вся веселощі від моєї репліки кудись зникає.

— Продовжуй, — просить чоловік. — Ми зупинилися на питанні, як ти потрапила в наш світ.
— Я продовжувала йти і… Побачила книжкову крамницю, якої раніше не було. «Книжковий сад», якщо не помиляюся — так було написано на вивісці. Маленька, непоказна, старомодна. Я була готова поклястися, що її ніколи там не було… Двері заскрипіли, ніби чекали лише на мене. Все життя.
Я ковтаю. Зілля витягує слова, як гачками. Здається, ніби я випила занадто міцного домашнього вина, і тепер усі думки, щойно з’являються в голові, одразу вириваються назовні.
— Там нікого не було. Ні продавця, ні гостей. Лише книги. Я пішла між полицями… І раптом побачила, як у кутку щось спалахнуло. Розлом. Він… просто відкрився в повітрі. Я не встигла нічого зрозуміти. Він засмоктав мене — і все.
— Жодних заклять? — уточнює Глен. — Амулетів? Книг?
Питання гостре. Майже ріже. Я дивлюсь йому в очі й кажу правду:
— Я нічого не виносила, — відповідаю, і це не брехня. Бо книгу я не крала, не ховала — я просто тримала її в руках, коли все почалося.
Глен ледь помітно киває. Але я відчуваю: його розум працює без зупину. Він не просто слухає. Він вибудовує версію. І кожне моє слово — цеглина в цій стіні. І я не маю ані найменшого уявлення, наскільки близько він до розгадки.
Глен не дає перепочити.
— Яка найсильніша магія, або технологія, існує у твоєму світі? — запитує він, ніби перевіряє, скільки сили можна кинути на шальку терезів.
Я здригаюся. Зілля тисне зсередини, вимагаючи відповіді.
— Технологія, — кажу і відчуваю, як слова самі котяться. — У нас немає плетінь заклять, зате є… атом. Ми навчилися розщеплювати його, вивільняючи таку кількість енергії, що одним вибухом можемо стерти з лиця землі ціле місто. Ми називаємо це ядерною зброєю. На планеті достатньо боєголовок, аби підірвати світ кілька разів.
Глен не зворухнеться, лише в зіницях майне холодний інтерес.
— Але найнебезпечніша сила — не в металі, — додаю, і це теж правда. — Вона — в людях, які натискають кнопку.
Він ніби фіксує моє формулювання. Записує в себе у похмурому каталозі.
Наступний удар:
— Що б ти зробила, якби могла повернутись?
У грудях одразу смикає болем. Я хапаю повітря, ніби рвуся крізь скло.

— Перше… — голос осип, зривається. — Обійняла б маму. Сказала б, що люблю. Переконалася б, що з моїми улюбленцями все гаразд. Що з моїм життям досі все гаразд, як було до того, як я потрапила сюди…
Глен трохи опускає вії, але відразу піднімає погляд.
— Твоя реакція на ім’я Гінель Бьорд була надто сильною, — його голос набуває крижаної гостроти. — Чому? Звідки ти її знаєш — і що вона для тебе означає?
Ось воно. Серце б’ється так, що боляче.
— Я… — зілля готове зірвати дверцята з усіх сховків. — Я знаю про неї з історій. З тих, що… приходили до мене уві сні і не відпускали. Вони були такими яскравими, що я… записувала їх, перетворювала на оповідання. У моєму світі ці імена існували лише на папері.
Правда. Чиста. Але не вся. Зілля не вимагає всієї — воно вимагає щирої.
— У тих історіях — Гінель і ти… — я хапаю повітря, але слова течуть самі. — Вона знищує тебе. Тому що тільки вона… може. Ось чому я злякалася: якщо вона тут, отже, сюжет, можливо… уже котиться до тієї розв’язки.
Я вимовляю це пошепки. Але відлуння розноситься кам’яними стінами, як вирок. Зіниця Глена сіпається. “Гінель”, “Знищує тебе”. Це поєднання фраз проходить, як електричний струм, тілом Херувима, явно не залишаючи його байдужим.
Глен довго мовчить. У застиглому повітрі чути, як десь капає вода. Потім він видихає — коротко, майже беззвучно.
— Історії, — промовляє він тихо, ні запитання, ні ствердження. — Гаразд. Я з’ясую, наскільки їм і твоїм снам можна вірити. А тепер останнє запитання, Роуз. Яке насправді ти маєш відношення до мого світу? — питає він.
Зілля правди диявольськи боляче пече зсередини, наче ріже розпеченим лезом. Губи трохи розтуляються. Тепер не ухилитися. Ще мить — і я розповім те, чого боюся сказати більше за все на світі.