Розділ 8. Зілля Правди

Два тижні.
Саме стільки часу в мене є, щоб якось підготуватись до зустрічі з жінкою, яка аж ніяк не мала з’являтись тут і зараз. Два тижні, щоб прийняти, що я зламала власну історію. Два тижні, щоб упоратись із панікою, яка з кожним днем наростає.
Але у Глена інші плани. І ці плани стають очевидними, коли він веде мене вниз, на підземний рівень замку.
Тут холодно, темно й сиро. Кам’яні стіни, вкриті темними плямами плісняви, тиснуть важким вантажем. Глен веде мене до невеликої кімнати без вікон, у якій стоять лише дерев’яний стіл і два стільці. Жестом показує сідати, і я не наважуюсь заперечити.
Слухняно опускаюсь на стілець, стежачи за кожним його рухом. Серце б’ється занадто швидко. Що він задумав? Навіщо привів мене сюди?
Відповідь приходить одразу, коли Глен ставить на стіл дві невеликі чаші. В одній — прозора рідина, схожа на звичайну воду. В іншій — мутнувата, трохи мерехтлива золотиста. Вона відливає, наче розтоплений бурштин, і навіть на відстані від неї віє чимось… небезпечним.
— Перед тобою вибір, — рівно каже Глен, відступаючи назад і схрещуючи руки на грудях. Його голос спокійний, майже ввічливий, але в цій ввічливості — контроль. Холодний, зважений. — Звичайна вода. І зілля правди.
Він робить паузу. Достатню, щоб я встигла відчути, як стискаються легені. Очевидно, ця бурштинова гидота і є зіллям правди. Як я могла не здогадатись одразу? Я ж сама описувала його в одному з розділів десь посеред другої книги…
— Я не люблю насильства без потреби, — продовжує Глен. — Тому пропоную тобі вирішити самій. Вип’єш зілля — і ми просто поговоримо. Без погроз. Без тиску. Лише істина. Обереш воду… — він трохи схиляє голову, ніби оцінює мене. — Тоді я поставлю ті самі запитання — але з обмовкою, що не зможу бути впевнений у твоїх відповідях. А якщо сумніви будуть надто серйозні, — він робить майже непомітну паузу, — доведеться вдатись до інших методів перевірки. Менш… приємних.
Глен не погрожує. Він просто ставить перед фактом. Як хірург, що заздалегідь попереджає: у разі ускладнень — доведеться різати. Він замовкає. І в цій тиші кожен удар мого серця звучить, мов удар у барабан перед стратою.
Вибір. Очевидний. Фальшивий. Ілюзорний. Як би я не обрала — усе обернеться проти мене. Я здригаюсь. Пальці стискаються до болю. Серце — єдиний звук у кімнаті.
— Про що ти хочеш запитати? — майже благально шепочу я.
— Про твій світ, — відповідає він без зволікання. — Про те, звідки ти насправді прийшла. І навіщо, чому з’явилась тут.

Я стискаюсь під його поглядом, розуміючи, що опинилася в безвихідній ситуації. Якщо я вип’ю зілля правди — він дізнається все. Дізнається, хто я. Дізнається, що це я написала його історію. Що це я прирекла його на страждання, біль і жахливий кінець.
І тоді він знищить мене — без жодного сумніву.
— Я не можу, — кажу я, відчуваючи, як відчай душить мене. — Будь ласка, не змушуй мене.
Глен злегка нахиляє голову набік, уважно вивчаючи моє обличчя. В його очах немає ні співчуття, ні жалості — лише холодний розрахунок.
— Я не змушую, — вимовляє він тихо, ніби звертаючись до дитини. — Я пропоную вибір, — повторює Херувим Смерті. Наче якщо він скаже це ще раз, його слова змінять жорстоку істину.
— Це не вибір, — зриваюсь я. — Це ілюзія.
— Можливо, — спокійно погоджується він. — Але це все, що я можу тобі запропонувати. Я маю дізнатися правду. А в тебе більше немає часу на сумніви.
Я дивлюсь на дві чаші, і мене охоплює жах: липкий, чорний і в’язкий. Будь-який вибір зараз — смертельна помилка. Але обирати доведеться. Зараз. Негайно. Під убивчим поглядом принадних ало-червоних очей.
І я не знаю, що страшніше: розкрити йому правду — чи приректи себе на тортури, або на вічний страх, що одного дня він усе одно дізнається сам…