Розділ 7. Арбітр з Імперії Торнваліс

Я йду за Гленом, майже біжу, намагаючись встигати за його широкими кроками. Він мовчить — і це мовчання тисне сильніше за будь-які слова. Нарешті різко зупиняється і повертається до мене.

— Коли тобі було наказано залишатися в покоях Бетті, — починає він тихо, але його голос схожий на крижаний ніж, — я не припускав, що це можна зрозуміти інакше.

Я ковтаю. Знову почуваюся дитиною, яку сварять за розбиту чашку.

— Я не хотіла…

— Мене не цікавить, чого ти хотіла, — перебиває він спокійно. — Мені важливо, щоб ти розуміла: будь-який твій необережний рух тут — це не лише твоя проблема. Це моя відповідальність.

Його погляд пронизливий, і я знову почуваюся скляною. Глен не кричить, не підвищує голос, але кожне слово звучить як вирок.

Принаймні, я не відчуваю, щоб він методично розбирав мене поглядом, як щойно робив Соул...

— Пробач, — видихаю я. — Я просто...

— Просто вирішила порушити правила, — закінчує він за мене з холодною усмішкою. — Цікаво, скільки разів мені ще доведеться тобі пояснювати: ти тут — не гість.

— Так-так, я вже сто разів це чула. Я помилка, аномалія, загроза, суб’єкт і ще багато інших чудових слів, — закочую очі.

— Обережніше з тоном, — озивається він миттєво. Без роздратування, але з тим льодом, що обпікає сильніше за вогонь. — Ти починаєш забувати, хто тут вирішує, залишишся ти живою аномалією… чи просто записом у звіті Ради.

Я замовкаю. Мені стає фізично холодно. Його слова — не загроза, а просто нагадування. Статусне. Хижакове. Безстороннє.

— Втім, я радий, що ти добре засвоїла термінологію, — продовжує він рівно. — Шкода лише, що на цьому твоя здатність до навчання закінчується.

Потім він робить паузу з важким, майже приреченим зітханням. І каже невловимо м’якше:

— Послухай, Роуз… Поки ти перебуваєш під моїм захистом, кожне порушення порядку стає моїм особистим прорахунком.

Він нахиляється трохи ближче, і голос стає зовсім тихим:

— А я дуже не люблю помилятися.

Я відкриваю рота, щоб щось відповісти, але в цей момент з-за повороту стрімко з’являється чоловік у формі молодшого члена Ордену. Його обличчя стривожене.

— Пане, термінові новини з Ради! — промовляє він, задихаючись, кидаючи на мене короткий погляд. — До нас прямує посланниця з Імперії Торнваліс.

Глен миттєво перемикає увагу. Тепер у його погляді читається не лише роздратування, а й напруження.

— Хто саме? — різко запитує він.

— Леді Гінель Роуз Бьорд, — повідомляє помічник. — Імператорська чародійка, уповноважена спостерігачка й арбітр. Її направили за дорученням династії Торнваліс, щоб оцінити загрозу, спричинену зникненням Короля-Чарівника та появою… — він на мить заминається, знову кидаючи погляд на мене, — …аномалій.

Глен не реагує, хоча я бачу, як у його погляді щось ледь помітно сіпнулося. Але ще дужче здригнулася я.

Гінель Роуз Бьорд?

Ні.

Цього не може бути. Її ім’я звучить як удар у живіт. Це абсурд. Неможливо. Цього персонажа не повинно бути тут. Не в цій частині книги. Вона мала з’явитися значно пізніше. У третьому томі. Там, де вже все було інакше…

Але я вже чую шелест чорного пір’я — і м’яке ковзання темно-червоного бархату, що ще не ввійшов до зали.

Гінель Роуз Бьорд — у моїх перших чернетках її звали «північна принцеса, що померла й воскресла». Колись тендітна дівчинка з забутого крижаного королівства, яку повільно пожирала невідома хвороба. Врятувати її змогла лише та сама первородна сила, що колись вирвала Глена з людської оболонки: дар зцілення і… прокляття чорних крил. Від тієї ночі доля Гінель пахла ртуттю і сталлю.

Вона добровільно покинула місце в Ордені, пережила палацовий переворот вже в Імперії Торнваліс, вижила після трьох замахів, власноруч придушила повстання і крок за кроком піднялася до крісла придворної чародійки Імперії. А потім вище: до Імперської Ради, де до неї не сиділа жодна жінка. За очі її називали Ангелом Смерті — надто вже співзвучно з Херувимом Смерті, щоб всесвіт не здригнувся.

У моєму фіналі саме вона ставила останню крапку в історії Глена. Гінель — єдина, чия сила могла врівноважити його лють. Я сама це написала, тремтячи від власної жорстокості. І ось тепер Ангел Смерті їде сюди — на кілька книг раніше, ніж судилося сюжетною долею.

Якщо Глен — це буря, яку я ще можу благати, то Гінель — лезо, що розтинає бурю одним рухом. А я, автор, що збила таймлайн, стою між ними й чую, як мій задум тріщить по швах.
Чи буде її перший удар спрямований на хаос, чи на того, хто його породив?
На Глена…
…чи на мене?
Мене накриває холодною хвилею жаху. Все це безбожно означає, що я не просто опинилася у своєму романі. Я його зламала. Спотворила саму тканину сюжету. І якщо Гінель вже майже тут — світ справді пішов шкереберть.
— Ти впевнена, що тобі нічого сказати? — холодно промовляє Глен, дивлячись на мене уважніше.
Я розумію: моє обличчя зараз — відкрита книга. Паніка, страх, жах — усе це, мабуть, написано надто виразно, щоб він не помітив.
— Я… ні… нічого, — шепочу я.
— Королівська Рада в сум’ятті. Вони не знають, як правильно реагувати. Леді Берд діє за повноваженнями Вищої Ради Імперії Торнваліс й має право повного доступу до всіх нашіх архівів і… людей, — продовжує помічник, ігноруючи мій стан.
Останнє слово звучить зловісно, майже як попередження.
— Отже, неофіційне вторгнення розпочалося, — тихо промовляє Глен, не відводячи від мене погляду.
Ох, він і близько не розуміє, що зараз коїться!!!
— І тепер у нас у руках не просто аномалія. У нас привід для Імперії втрутитися в наші справи… — продовжує Херувим Смерті. — Добре. Повноваження є, але мій замок — моя територія. Підготуйте приймальну залу. Архіви опечатати: «доступ за попереднім погодженням зі мною».

Помічник коротко киває й швидко зникає назад по коридору. Ми лишаємось удвох. Глен знову дивиться на мене. Його погляд пропалює наскрізь.
— Ти знаєш її ім’я, — каже він повільно. — І ти явно злякалася. Чому?
Я мовчу, відчуваючи, як усе всередині руйнується. Як йому пояснити, що я в жаху, бо тепер весь сюжет, уся логіка цього світу — зламані мною? Тому що остання в історії головна антагоністка от-от буде тут? Тому що, будь ми у скандинавській міфології, я назвала б це подією, що знаменує невідворотний початок Рагнарока?
— Її не мало тут бути, — зрештою видавлюю я.
— Як і тебе, — холодно відповідає він. — Але все змінилося. І це означає лише одне…
Він нахиляється ближче, знижуючи голос майже до шепоту, який звучить страшніше за будь-який крик:
— Ти принесла в цей світ хаос, Роуз. І тобі доведеться нести відповідальність за кожен його наслідок.