Розділ 6. Хто такі Соул та Люмен

Я прокидаюся різко. Відчуття, ніби впала з великої висоти. Серце шалено б’ється. Кілька митей дивлюся в стелю, намагаючись збагнути, де я і чому диван, на якому лежу, зовсім не схожий на моє ліжко. Потім реальність повертається: швидка, зла, як спалах блискавки.
Я у світі власної книги.

Повільно сідаю, озираюсь, відчуваючи кожен м’яз у тілі. Здається, вчорашній стрес залишив наслідки не лише на психіці. Кімната Бетті залита м’яким ранковим світлом, що проникає між важкими шторами. Сонячні промені лагідно лягають на книжкові полиці, старовинну комоду та стіл, на якому стоїть піднос. Я обережно підходжу. На підносі — невеликий глечик із чимось схожим на молоко, кілька скибочок сиру, шматок чорного хліба й яблука, нарізані тонкими дольками. Поряд — акуратно складена записка. Почерк Бетті — округлий, гарний і трохи грайливий:
«Скоро повернуся! Не виходь із покоїв — це може бути небезпечно».

Прекрасно. Я в пастці. У гарній, розкішній, затишній — але все ж пастці. Ось вона, моя особиста золота клітка.

Зітхаю і сідаю за стіл. Хліб жорсткий, але на диво смачний, яблука кисло-солодкі, сир трохи гострий. Запиваю все це прохолодним молоком. Смак незнайомий, старовинний, але, як не дивно, заспокійливий.

Закінчивши із сніданком, знаходжу подарунок для себе. Це акуратно складений одяг. Чорна проста сукня з жорстким корсетом і темна накидка з глибоким каптуром. Мій старий одяг — толстовка і джинси — зовсім не підходить для цього нового світу, і Бетті вирішила виправити цю помилку. Я їй майже вдячна, хоч мені й до біса незвично. Натягую сукню, відчуваючи, як корсет стискає талію — дивно й незручно, але вибору немає. Плащ важкий, його тканина приємно холодить шкіру. Я натягую каптур, ховаючи обличчя в його тіні. Так простіше. З-під каптура вибиваються пасма мойого рудого, безглуздо хвилястого волосся.

Підходжу до дзеркала й похмуро себе розглядаю. Така ж низька, худа, надто бліда. І ці дурнуваті веснянки, розкидані по обличчю, наче хтось необережно бризнув фарбою.
— Просто ідеально, — шепочу з сарказмом своєму відображенню.

З важким зітханням відвертаюся. Час тягнеться болісно повільно. Я починаю бродити кімнатою, роздивляючись книжкові полиці, витягуючи навмання томи. Один із них — старовинна книга з магії, інший — збірка поезії незнайомою мовою. Прочитати вдається лише кілька сторінок якоїсь літописі, перш ніж мені знову стає нудно.

До голови лізуть дивні думки. Я розумію, що надто часто думаю про Глена: прокручую в голові його пронизливі червоні очі, його густе біле волосся, яке — я завжди так писала в тексті — пахне м’ятою, деревною корою і чужою кров’ю (іноді).

Я обережно виглядаю в коридор. Тиша. Нікого немає. На мить вагаюся, а потім наважуюсь.
— Тільки швиденько, — шепочу собі під ніс, виправдовуючи своє рішення. — Просто подивлюся — і назад.

Виходжу з кімнати, тихо прикриваючи двері. Кроки звучать дивно глухо в порожньому коридорі. Серце починає битись швидше — від тривоги й від відчуття, ніби я порушую важливі правила. Наприклад, попередження в записці від Бетті: “Тут може бути небезпечно”. Звісно ж, я знаю, що тут може бути небезпечно! Але ж як авторка, я краще за всіх знаю, чого слід уникати, правда? Отже, цей світ не надто вже й загрозливий для мене...

А може, це не так?

Коридор довгий і порожній, схожий на лабіринт нескінченності. Я йду повільно, вдивляючись у старовинні картини на стінах, у різьблені статуї, що зображають міфічних істот. Усе виглядає водночас і заворожливо, і тривожно. Я знаю, що маю повернутись, але цікавість тягне далі. Все навколо здається надто великим, надто чужим і надто… справжнім. Це не рядки з тексту — це місце, де я зараз стою і дихаю. Ви можете хоч десять років описувати Небесний Сад, вас може нудити від власних описів, але щойно ви опинитесь ТАМ насправді — відчуття будуть зовсім іншими. Неймовірними. Захопливими до тремтіння.

З кожним кроком мій пульс пришвидшується. Я відчуваю, ніби щомиті мене можуть схопити за руку, насварити й покарати за порушення неписаних правил.

Повертаю за ріг — і раптово зупиняюсь, ніби вдарилась об невидиму стіну. Просто переді мною стоїть чоловік. Високий, каштанововолосий, у строгому, ідеально випрасуваному костюмі. Його обличчя беземоційне, холодні темно-сірі очі розглядають мене з відстороненим інтересом. Моє серце падає кудись униз, коли я його впізнаю.

Соул.

Один із Сімох. Ідеаліст до фанатизму, вірний лише системі, порядку й закону. Один із найнебезпечніших людей в Ордені, бо він не сумнівається й не відчуває жалю. Його єдина слабкість — це його сестра-близнючка Люмен. Але, схоже, її поблизу немає, і на поблажки розраховувати не варто.

Соул дивиться на мене так, ніби я комаха, що випадково порушила межі його особистого простору.

— Ти зайшла надто далеко від покоїв Бетті, — вимовляє він рівно, холодно, без тіні емоцій.
Він уже знає, що я живу там? Втім, це ж Соул. Його шпигуни не гірші, ніж у Глена. І, не менше, ніж Херувим Смерті, Соул одержимий збором інформації, адже знання — це сила.

Я машинально відступаю назад, але Соул робить крок назустріч. Коли відходжу вбік — він навмисно загороджує шлях. Повільно, але суворо наближається ще на метр. Я відчуваю, як моя спина торкається холодної стіни, а дихання збивається.
— Я… просто хотіла прогулятися, — кажу розгублено.
— Прогулятися? Не думаю, що це гарна ідея, — промовляє він жорстко, наче констатує факт. — Це може бути небезпечно для такої, як ти.