Розділ 5. Бетті

— Вона може залишитися в мене, — раптом пропонує Бетті. Її голос м’який, мов мереживо. — На перший час. Поки ми не зрозуміємо, що з нею робити. Мої покої безпечні, охороняються, і… думаю, я її не налякаю.
Я кліпаю.
Що?
Глен повертає до неї голову. На його обличчі не здригнулося й м’яза, але я бачу, як він усе зважує. Дивиться на Бетті трохи довше, ніж потрібно. Але не заперечує.
— Це розумно, — каже він майже відсторонено. — У тебе сильний захист. І ти знаєш, як поводитися з чутливими об’єктами.

Об’єктами. Чудово. Тепер я — об’єкт, аномалія, чужинка, помилка, збій. Яке слово наступним поповнить цю божевільну колекцію?

Бетті дивиться на нього з легкою усмішкою, і я не можу зрозуміти: чи то вони щойно посміялися з мене, чи просто розуміють одне одного без слів. Напевно, і те, й інше.

— От і вирішено, — каже дівчина вже мені. — Ходімо. Я тобі все покажу. У мене затишно. Майже як удома.
О ні, Бетті, у тебе точно не як у мене вдома. Ти навіть не уявляєш, наскільки…
У відповідь я просто киваю. А куди мені подітися?

Дівчина м’яко бере мене під лікоть. Не владно, не тягне — просто жест підтримки. Тепло її пальців пробивається крізь тканину, як промінь сонця крізь щілину в віконницях. Глен іде поруч, трохи позаду нас, і я весь час відчуваю, як від нього виходить холодна вага присутності. Він, наче ніч за спиною Бетті: строга, уважна, контрольна. І в цій дивній дуальності я гублюся ще більше.

Ми йдемо коридором, у якому все виглядає надто велично, ніби його будували для велетнів. Бетті розповідає щось про архітектуру, про те, як звикала до Ордена, і навіть кілька разів сміється — м’яко, щиро, без фальші.

Я не запам’ятовую жодного слова. Просто дивлюсь на неї й думаю, як можна бути такою… світлою. Вона, наче намальована сонячним промінням. А я, ніби вся зі тіні.

— Ти виглядаєш наляканою, — каже вона раптом, дивлячись на мене.
Я ніяково відводжу очі. Звісно, я налякана. І стільки причин для жаху в мене ще ніколи не було. Ні на останньому академічному іспиті, ні на тому клятому інтерв’ю. Я в іншому світі. І, що найгірше: я знаю всі небезпеки, бо ж сама їх і вигадала.

— Я… Сталося занадто багато, — розгублено відповідаю. Мені хочеться сказати набагато більше, але шок ще надто сильний, щоби нормально зв’язувати слова.

— Звісно. Це нормально. Тут усе "надто". Надто кам’яне, надто гучне, надто багато поглядів. Я розумію.
Вона майже весело усміхається.
— Але з часом стає легше.
— Сумніваюсь, — шепочу я.
— Тоді я постараюся зробити так, щоб тобі було хоча б… не так страшно.

Її слова дивно зворушують. Напевно, тому що в них немає фальші. Або тому, що вона говорить так, ніби звикла захищати. Навіть тих, хто сам собі не ворог і не друг.

Глен увесь цей час мовчить. Але я відчуваю, що він слухає. Сканує. Стежить.
Я надто добре знаю його мислення, бо саме я лежала о другій ночі й прокручувала в голові, як він міркує і планує. Глен — холодний стратег і аналітик. Він усе розкладає по поличках. Він готує план “А”, потім “Б”, і зрештою доходить до “Я”. Якщо має достатньо часу, то після алфавіту переходить на латинські цифри.

Ми підходимо до високих дверей із вигравійованою емблемою сонця. Бетті торкається замка долонею, і той легко відчиняється. Це базова магія. У Бетті повно магії. Вона навіть не уявляє свого потенціалу, використовуючи лише видимий мінімум.

Всередині кімнати — м’яке світло, теплі тканини, запах трав і старих книг.
— Ласкаво просимо до мого маленького храму затишку, — каже вона з грайливою напівусмішкою.
Я лише мовчки киваю. А потім чую голос Глена:
— Я навідаюсь пізніше. Є справи, які потрібно негайно владнати.
Він дивиться на мене з тим самим крижаним зосередженням, але трохи довше, ніж треба. Мені знову здається, ніби він роздягає мене поглядом. Але не в вульгарному сенсі цих слів, а в хижому й небезпечному.
— Якщо з нею щось станеться — ти знаєш, що робити, — додає Херувим Смерті вже до Бетті.
Вона стримано киває.
— Знаю.

Він іде. Тихо. Точно. Як завжди.

А я залишаюсь із дівчиною, яку він любить більше за життя. У її кімнаті. В його плащі. 

Це важко усвідомити. 

Я залишаюсь із леді Пірс. Яку я вбила у своїй історії. Загибель якої зробила його монстром і зруйнувала.

І в мене в голові питання:
«Навіщо ти це зробила, Бетті?»
І ще одне, страшніше:
«Що буде, коли вони дізнаються, хто я?»

Вона повертається до мене з чашкою.
Тонка порцеляна, трав’яний запах, легка пара.
— Ось, — каже лагідно. — Заспокійливий. Мені допомагає.

Я беру, дякую. Роблю ковток — теплий, м’який, солодкуватий. Усе виглядає... надто мирно. Надто правильно.

Бетті усміхається.
— Цей чай готується лише для членів Ордена.
Пауза.
— Але ти ж тепер з нами, правда? — її усмішка тепліє ще на півтону, та в очах з’являється ледь помітний вигин, немов знак питання.

Я поспіхом киваю й роблю ще ковток. Трави лишають на язиці присмак, схожий на мокре чорнило — дивно гіркий. Чи здається?

Бетті, ніби між іншим, відставляє свою чашку, нахиляється до столу й бере тоненький записник. Не сучасний, не з канцелярії. Його обкладинка — потемніла від часу шкіра, з тисненням у вигляді сонця, що майже стерлося. Краї сторінок нерівні, трохи пожовклі, мов пергамент. Тонкий золотий шнурок слугує закладкою, хоча сторінки ще порожні.

Вона кладе його поруч зі мною, мов щось буденне.
— Раптом захочеш… занотувати, як усе піде далі, — шепоче майже нечутно. — Тут завжди бракує добрих історій.

Пальці її легко торкаються моєї руки — лиш мить, та по шкірі проходить холодний струм, і я ледь стримую здригання.

Вона вже відвернулася, ніби нічого й не сказала. Ніби це просто ввічлива дрібниця. Просто чай. Просто блокнот. Просто кімната.