Розділ 4. Ніч і Сонце

Я вперше бачу Раду. Розкіш, холод і влада, сплетені під склепінням величезної зали, перехоплюють подих. Я вже описувала все це текстом колись: велетенські вітражі, старовинна ліпнина, важкий кам’яний стіл, за яким мовчки сидять люди, що керують цілим королівством. Але скільки б слів і абзаців не було цьому присвячено — бачити все на власні очі зовсім інакше.
Радники вдивляються в мене з зарозумілістю й холодною зацікавленістю. Але зараз я не дивлюся на них. Зараз я дивлюся тільки на Глена.
Він веде мене через залу, не торкаючись, але його присутність сама по собі — важка, відчутна, обпікає навіть без фізичного контакту. Кожен крок Херувима Смерті звучить чітко, владно й упевнено. Я йду за ним як тінь, не наважуючись відірвати погляд від кам’яної плитки під ногами. Я сама собі здаюся до біса недоречною. В голові трохи паморочиться: здається, від сильного стресу впав цукор. Останнє, чого мені хочеться, — це втратити свідомість тут, серед цих моторошних людей.
— Рада, — спокійно промовляє Глен, зупиняючись у центрі зали. Його голос звучить рівно, низько й холодно. Так, ніби він говорить не з правителями королівства, а з підлеглими, — сьогодні вранці, після магічного викиду на Рівнині Тіней, було виявлено аномалію.
Серце б’ється так швидко, що здається — його чують усі. Я відчуваю, як важчають долоні, як тремтять кінчики пальців. Глен обводить усіх поглядом і робить коротку паузу, яка здається вічністю.
— Це дівчина, — продовжує він. — Без імені, без роду, без чіткої магічної аури. Вона не належить до цього світу, не була викликана і не пройшла крізь Врата. Вона просто з’явилася там, де її не мало бути.

Я нишком підводжу погляд, спостерігаючи за реакцією Ради. Їхні обличчя холодні й непроникні, але я відчуваю, як наростає напруга. За столом на чолі сидить регент Октарій Вейн — чоловік із різкими рисами обличчя й очима, повними колючого льоду. Він вивчає мене з неприхованою недовірою та роздратуванням.
— То чому ти привів її сюди, Глене? — запитує Октарій, нахилившись уперед і зчепивши пальці рук у замок. — Якщо це магічне відхилення, хіба не простіше було усунути її одразу?

Мене пересмикує від його слів.
Глен повільно повертає голову, дивлячись на регента прямо, не відводячи погляду. Від погляду Херувима віє смертельним спокоєм.
У голову приходить дурна, недоречна думка, що я ніколи б не переграла його в гляделки. І як у такий серйозний момент, коли вирішується моя доля, я можу думати про таке?
— Вона не просто відхилення, — відповідає Глен рівно. — Вона унікальне явище. Її магічна структура нестабільна, але нешкідлива. Вона не вторглася свідомо, скоріше, була притягнута. Я беру її під особистий захист. Вона залишиться під моїм наглядом і для вивчення. Вся відповідальність за її дії — на мені. — поручається він.
Мене накриває шок. Ви хочете сказати… Що Херувим Смерті щойно взяв мене під своє крило?!?!
У залі стає тихо. Регент злегка прищурюється, ніби намагається прочитати справжні наміри Глена. Але навіть він, людина, звикла керувати королівством залізною рукою, не наважується заперечити. Я майже фізично відчуваю силу, яку випромінює Глен. Його голос, погляд, трохи розправлені крила й сама присутність — усе це як вирок, що не терпить заперечень.
— Ти розумієш наслідки такого рішення, Глене? — нарешті промовляє Октарій з натягнутою ввічливістю. — Якщо вона виявиться загрозою…
— Якщо вона виявиться загрозою, — спокійно перебиває чоловік, — я особисто й без зволікань знищу її.
У мене по шкірі біжать мурашки. Я не сумніваюся, що він говорить абсолютно серйозно. І при цьому, дивним чином, мене зачаровує його жорстока прямота, абсолютна впевненість і контроль над ситуацією.
Регент робить паузу, а потім коротко киває:
— Хай буде так. Рада визнає твоє право. Вона — твоя відповідальність, Херувиме Смерті. Не забувай про це.
— Я ніколи не забуваю про тих, кого беру під крило, — відповідає Глен м’яко, з легкою посмішкою, у якій ховається загроза.

Я стою поруч і не можу відвести погляду. У цю мить він здається мені втіленням влади, сили і ще чогось — чогось темного, небезпечного й безмежно привабливого. І я розумію, чому люди одночасно захоплюються ним і бояться. У цю мить мені здається, що всі фанати книжкового Глена насправді не усвідомлюють, з чим мають справу. Бо, зустрівши справжнього Глена… Вони б не змогли дихати. Так само, як і я зараз.

Я невідворотно й до жаху безумно відчуваю це — захоплення, страх і ще щось, що починає повільно й невідворотно роз’їдати мою обережність зсередини.

Глену більше нічого додати. Він ледь помітно киває мені й, не чекаючи, виходить першим. Він упевнений, що я піду за ним. І не помиляється. Я йду. Поспішаю за Гленом, намагаючись не відставати. Це складно: він високий, кремезний, у нього широкий крок, а я ледве встигаю. Кам’яні коридори Королівської Ради холодні й тихі. Я відчуваю, ніби самими своїми кістками порушую лад.

Глен іде попереду, не мовивши й слова. Його кроки вивірені, рухи точні, постава — бездоганна. Ніби він щойно не зламав увесь зал своєю харизмою. Він не дивиться на мене. І слава Богу. Бо я не знаю, як би витримала ще хоч секунду його погляду, що вічно намагається прослизнути під шкіру.

Коли ми виходимо до приймальної зали, повітря здається легшим — але лише на мить. Бо я бачу її.

Бетті.

Вона стоїть біля високого вікна, залита теплим денним світлом, що проходить крізь скло. У білому платті з золотими візерунками та вставками, з брошкою у вигляді золотого сонця на плащі. Легкі пшеничні хвилі волосся спадають на плечі, а карі очі сяють, як мед на світлі. Веснянки торкаються вилиць, мов крихти на порцеляні.

Боже. Вона красива.

Я почуваюся брудною, чужою, зім’ятою. На моїх руках досі залишки крові й попелу, на шкірі — сліди жаху, на душі — вирва. А вона… ніби вийшла з молитви. Або зі сну.

Глен трохи сповільнюється. Його погляд ковзає до неї — і я бачу, як він теплішає. Не різко. Не банально. Не так, як у книжках (хоча формально ми зараз в книзі). А по-справжньому. Наче під льодом щось заворушилось. Наче в цій бездоганній, небезпечній машині смерті раптом спалахнула лампочка — і я не знаю, чого боятися більше.