Розділ 3. Книгарня з іншого світу

Я йду вулицею, намагаючись не думати про той дурний чернетковий текст, який так необережно ворухнув старі сумніви. Холодний вітер торкається обличчя, але не допомагає. Думки крутяться нав’язливим виром, не даючи спокою, і я відчайдушно намагаюся відволіктися бодай на щось.
Може, кава? Прогулянка? Щось…
Раптом зупиняюся. Посеред знайомої мені вулиці стоїть невелика книжкова крамниця: вітрина з мутним склом, потерта вивіска “Книжковий Сад” над дверима, яку, клянусь, я ніколи не бачила. Дивно. Скільки разів гуляла тут раніше — і могла б заприсягтися, що тут завжди був просто непоказний будинок, закинутий куточок міста, повз який проходиш і не помічаєш.
Двері тихенько риплять, коли я їх штовхаю. Дзвіночка на вході немає — лише глуха тиша, в якій я завмираю на мить, як чужорідний об’єкт у досконало вивіреній картині. За прилавком нікого. На секунду здається, що я потрапила не туди. Може, магазин узагалі зачинено? Може, тут реставрація, підготовка, або все це якесь непорозуміння? Але ж двері не замкнені, і приміщення не виглядає так, ніби в ньому ремонт…
— Добрий день? — тихо питаю я, почуваючись недоречно. Ніхто не відповідає.
Повітря тут якесь в’язке, густе, наче я увійшла в чужий сон. Атмосфера здається нереальною. Мене огортає дереалізація. Я — чужинка, що випадково вторглася в чийсь ретельно продуманий сценарій.
Озираюсь. Пилюжні книжкові полиці, приглушене світло старих ламп, запах паперу і чогось смутно тривожного. Крок. Ще один. Я йду далі, просто розглядаючи корінці книг, не наважуючись торкатися їх. Усе виглядає старим, забутим, ніби світ зупинився.
Раптом я завмираю. Спочатку — шок, потім — повільне, повзуче по шкірі відчуття страху.
На одній із полиць, просто навпроти мого обличчя, стоїть книга. Нічим не примітна обкладинка — темна й стримана, зі сріблястими літерами на корінці. Але назва… Я кліпаю, наче намагаючись стерти марення, але літери не змінюються.
«Херувим Смерті: Другий Шанс».
Автор — Роза Соловйова.
Це ж… Так, це, чорт забирай, моє ім’я.

У мене холонуть пальці. Я не видавала таку книгу. Ніколи. Це неможливо. Це ж… просто дурниця, жарт або сон, що зайшов надто далеко.
Я майже зриваю книгу з полиці. Стискаю в руках, і водночас стискається й моє серце. Мене починає трусити, по тілу пробігає неприємний холодний піт. Я гарячково розгортаю роман навмання, намагаючись розібрати текст, але літери на сторінках пливуть перед очима. Рядки розбігаються, зливаються в нерозбірливі плями. Як би не напружувалась, не можу прочитати жодного слова. Не можу навіть зрозуміти, якою мовою написано текст. Але всередині щось коле, бо я МАЮ знати, що написано на цих сторінках. Я маю знати, бо саме я — авторка.
Або ні?
У вухах шумить, серце збивається з ритму, а голова йде обертом. Це якась помилка, маячня, ілюзія. Магазину не було, книги не було… може, й мене самої теж нема? Може, я ще сплю, і мені просто сниться, що реальність тріснула й стала віддзеркаленням моїх глибоких страхів?
Я роблю крок назад. Хочу піти. Кинути книгу назад на полицю. Заплющити очі. Розплющити — і опинитися вдома, у своїй реальності, де все як завжди. Де немає крамниць-привидів. Де немає книг, яких я не писала.
Але вже запізно.

Бо світ… тріскається.
Я бачу це — не метафорично, не внутрішнім відчуттям, а буквально: по підлозі розходиться світлова тріщина, точно по склу. Повітря навколо книги тремтить, ніби над вогнем. Літери на обкладинці спалахують — і зникають. Полиця хитається. Простір за нею… пульсує.
Щось ламається. Відкривається. Мене тягне вперед, наче невидима рука простягається крізь тріщину. Я не кричу. Не встигаю.
Світ видихає — і я падаю в чужий.