Розділ 2. Чернетка "Другий Шанс"

Я прокидаюся з відчуттям дивної порожнечі в грудях. Ранок незвично сірий, хоча сонце вже пробивається крізь фіранки. П’ю каву, яка сьогодні здається особливо гіркою, й машинально відкриваю ноутбук.
Без жодної мети починаю гортати папки, щоб знайти хоч щось, що здатне повернути відчуття нормальності після вчорашнього інтерв’ю. І раптом натрапляю на старий чернетковий файл, загублений серед інших. Відкриваю його з цікавістю, навіть не згадавши, що це за розділ і чому він залишився незавершеним.
«Другий Шанс» — читаю я назву, і раптом у мене пересихає в горлі.
Я пам’ятаю цей розділ. Звісно, пам’ятаю. Це — мій особистий сором, чернетка, яку я не планувала нікому показувати. Розділ, що ніколи не побаче світ.
Серце починає битися швидше. Руки раптово стають холодними й вологими. Я швидко озираюсь довкола, ніби хтось може піддивитися мої письменницькі одкровення.
І все ж… не можу втриматися й починаю перечитувати.
Це альтернативна історія. Та, в якій Глен Сайлас не загинув після того, як став безжальним монстром і зруйнував світ. Його схопили й замкнули глибоко під землею, у магічній темниці, скувавши закляттями, що не дозволяли йому навіть думати про втечу.
Він провів там десять років. Ціле десятиліття в повній темряві, на самоті. Єдина, хто приходила до нього за цей час, — привид Бетті. Або її тінь. Або його власне сумління в її подобі. У тексті я так і не пояснила цього до кінця.
Я ковзаю поглядом по рядках і мимоволі стискаю зуби:
«Він сидів на холодній кам’яній підлозі, обхопивши коліна руками. Його крила давно втратили силу й повисли за спиною безживними, важкими, непотрібними тінями. Глен підвів погляд — і знову побачив її.
— Бетті, — прошепотів він хрипко. — Прошу, піди. Залиш мене. Ти не можеш бути тут.
— Але я тут, — сказала вона м’яко й сумно, наче забувши, що вже більше десяти років як мертва. — Я буду тут, доки ти не пробачиш себе.
Він опустив голову, відвернувшись.
— Отже, ти будеш тут вічно, — глухо пробурмотів Глен.»
Я завмираю, перечитуючи цей діалог. У горлі стоїть клубок. Дивно, що мене досі це зачіпає — ніби написала текст не я сама, ніби хтось вів мою руку саме до цих рядків, саме до цих фраз.
Гортаю далі, і дихання пришвидшується:

«Двері темниці раптово розчинилися. Хтось увійшов, порушуючи вікову тишу. Глен здригнувся, не звиклий до світла, промені якого незнайомець приніс із собою.
— Хто… ти?
— Твій прибічник, — чоловік простягнув руку. — Той, хто досі вірить у тебе, Херувиме Смерті.

Глен мовчить. Погляд червоних очей ковзає по фігурі незнайомця: довгий сірий плащ, рука на серці, обличчя в тіні. Він не виглядає ні як страж, ні як учений, ні як ворог. Але в його голосі щось справжнє.

— Навіщо ти тут? — хрипко питає Глен. 

— Щоб вивести тебе на світло, — тихо каже прибічник. — Якщо ти сам ще цього хочеш.

Ці слова ріжуть, як лезо. Глен опускає очі. Його руки все ще тремтять. Він не вірить. Не довіряє. Але серце — живе. Б’ється. Вперше за довгий час.

Він піднімається з кам’яної підлоги, відчуваючи, як підкошуються коліна. У грудях щось пече: як біль, сором та надія одночасно. Він не відразу робить крок — стоїть, вагається, слухає, як краплі падають із стелі. І з кожною щось відмирає в ньому. А щось інше прокидається.

— Якщо це пастка, — бурмоче він, — краще, щоб вона була смертельною.

— Це не пастка, — каже чоловік. — Але навіть якщо б була — ти ж усе одно пішов би.

Глен мовчки киває. Робить крок. До світла. До свободи. До нового дня.

Вийшовши, він заплющує очі від сліпучого сонця. Його шкіра палає від першого дотику вітру. І тоді, повільно, ніби розриваючи кайдани, він розправляє чорні крила — широкі, важкі, майже забуті. Вперше за десять довгих років він відчуває справжній вітер, а не крижаний підземний протяг.»

Текст обривається тут. Я ніколи не продовжувала його. Ніколи не наважувалась писати далі. Мені здавалося, що в ньому забагато… чогось, чого я й сама собі не могла пояснити. Ніби цей розділ оголює якусь частину мене, яку я відчайдушно намагаюсь приховати. Ніби зізнаюся в чомусь надто особистому.
Ніби я дала йому другий шанс, на який він не заслуговує. Принаймні не для моїх читачів.
Я різко захлопую ноутбук і нервово видихаю. Шкірою пробігає мороз, і я розумію: мені некомфортно, мені дивно, мені… соромно. Соромно за цей текст, за цю слабкість, за те, що я колись його написала.
Але найбільше — за те, що глибоко всередині я досі вірю: Глен заслуговує на іншу долю.