Розділ 1. Інтерв’ю

«До кінця я не вірила, що він стане монстром».
Інтерв’ю для онлайн-журналу «Література XXI: автори нового століття»

Роза Соловйова — бестселерна письменниця, авторка трагічної фентезі-трилогії «Орден Херувима Смерті», що отримала понад 1,5 мільйона прочитань і суперечливу славу.

— Розо, почнемо з головного. Хто найпопулярніший чоловічий герой ваших книг?
— Думаю, тут не буде сюрпризів. Це, звісно, Глен Сайлас. Херувим Смерті. Люди його обожнюють і бояться водночас. Він викликає огиду, захоплення, ненависть і співчуття. І так, я це запланувала. Він мав бути саме таким.

— Чи виправдовуєте ви те, що Глен знищує світ у фіналі?
— Ні. Але я його розумію.
(пауза)
Але розуміння — це, звісно, не прощення. Його створили як зброю, а він став людиною. А людина, як відомо, ламається…

— Чому з усіх героїв лише у Глена Сайласа в Ордені є крила?
— Бо він не такий, як усі. Крила — це не дар, а тавро. Інші б їх не витримали.

— Чому саме “Херувим Смерті”?
— Бо поєднання несумісного лякає найбільше. Херувим — символ святості. Смерть — антипод. Тому його крила чорні. Вони про падіння. — (знизує плечима)

— Правда, що ви вигадали Глена, надихнувшись одним зі своїх колишніх?
— (сміється)
Правда, що Глен би його знищив.

— Ви б хотіли зустрітись із ним наживо?
— З Гленом? Ні, дякую. Він розкусив би мене за три хвилини.
(пауза)
Хоча… може, за півтори.

— Чому у ваших книгах завжди трагічні фінали?
— Бо правда не завжди красива. Іноді ми втрачаємо тих, кого любимо. Іноді самі все псуємо. Іноді просто не встигаємо… Я не пишу, щоб заспокоїти. Я пишу, щоб боліло. Але, якщо мене читають, значить, люди свідомо хочуть пережити цей біль.

— Вам не шкода вбивати своїх героїв?
— Іноді шкода. Дуже. Але емоції читача важливіші за комфорт персонажа. Якщо сцена змушує когось плакати чи стискатися від напруги — значить, вона потрібна. До того ж, я ніколи не вбиваю героїв просто заради сліз. У їхній смерті завжди є сенс. Навіть якщо він неочевидний.

— Хто з жіночих персонажок найближчий вам самій?
— Мабуть, ті, хто вічно мовчить, але все бачить — на кшталт служниці Марс. Хоча… Мені б хотілося бути як Бетті. Вона яскравіша за мене. Справжня чарівна муза.

— Чи були сцени, які ви писали зі сльозами?
— Так. Падіння Харіона. Останній діалог із Бетті. І один поцілунок, якого ніколи не мало б бути...

— Які, на вашу думку, головні проблеми у парі Глен/Бетті?
Глен і Бетті, як на мене, ідеальна пара. Але ідеальність — річ руйнівна. Бетті надто сильно його любить. Надто швидко, надто все. І це його душить. А він боїться бути коханим. Надто боїться не виправдати…

— Буває, що персонаж виходить з-під контролю?

— Звісно. Так сталося з Гленом. Я хотіла, щоб він страждав. Він вирішив — щоб страждали всі. І я його не зупинила. Думаю, у цьому моя помилка як авторки…
— Є персонаж, якого ви терпіти не можете?
— Є. Один із членів Ордену. Не буду називати ім’я — хочу, щоб ті, хто подивляться це інтерв’ю, самі здогадались! Я щоразу вписую його з роздратуванням. І завжди думаю: “Ні, ну от такого я б точно в житті прибила першого.”
(сміється)
— Чим ви надихаєтесь?
— Сном. Музикою. Пінтерестом. Чужими травмами. Своїми теж.
— Якби хтось опинився у світі ваших книжок… яку б ви дали йому пораду?
— (сміється)
Тікати якомога далі. Особливо від Ордена. І, заради всього святого, триматися подалі від Херувима Смерті.

***

Я ставлю інтерв’ю на паузу й стомлено відкидаюсь на спинку стільця. Екран ноутбука завмирає на моєму обличчі з якоюсь безглуздою усмішкою — і я тут же шкодую, що взагалі погодилась на все це.
— «Глен би його знищив…» — бурмочу собі під ніс, спотворюючи власний голос. — Боже, Розо, невже не можна було відповісти нормально?
Але що таке “нормально”? Чесно кажучи, я не уявляю, як іще можна відповідати на подібні запитання, щоб це не звучало безглуздо, фальшиво або самовпевнено. Можливо, варто було поводитися стриманіше. Або розумніше. Або загадковіше…
Зніяковіло мружуся, перечитуючи субтитри під завмерлим кадром:
«…Я хотіла, щоб він страждав. Він вирішив — щоб страждали всі».
Звучить так, ніби я сама не в собі. Невже люди справді це дивляться й думають: «О, так, саме так і має виглядати авторка бестселерів»?
Я нервово стукаю пальцем по столу й запускаю відтворення знову, спостерігаючи за власним обличчям. І не можу позбутись відчуття, що на екрані — не я, а якась незнайома дівчина, яка занадто відчайдушно намагається здаватися дотепною й щирою водночас. Я завжди так виглядаю з боку? І якщо так, то звідки в мене досі є друзі?
Слова про Бетті ріжуть слух особливо болісно: «Мені б хотілося бути як вона. Вона яскравіша за мене».
— Навіщо ти це сказала? — зітхаю вголос. — Тепер половина читачів вирішить, що в тебе комплекси. Хоча гаразд, у тебе й справді комплекси… Але ж світові не обов’язково про це знати, правда?

Пауза. Знову мій ніяковий смішок на екрані.
— «Тікати якомога далі від Ордена…» — знову повторюю я вголос, кривлячи губи. — Справді, блискуча порада. Дуже корисна. Особливо якщо врахувати, що в столиці тебе пограбують і вб’ють у перший же день, що навколо королівства — смертоносний Ліс Тіней, а на околицях триває війна…
Закриваю очі, розтираючи скроні кінчиками пальців. І тут же розумію, що це не допоможе. Напруга сидить десь глибше — всередині, у грудях, у животі, в нервовому очікуванні того, що ось-ось має статись. Тільки от що саме?
Відкриваю очі й знову дивлюсь на себе на екрані. Здається, єдиний раз, коли я не збрехала в цьому інтерв’ю — це коли зізналася, що ні за що не хотіла б зустрітись із Гленом наживо. Бо одне — писати про нього книги, а зовсім інше — опинитись віч-на-віч із тим, кого ти прирекла на загибель. Із героєм, якому створила таку долю, що від самої думки про неї починає ламати під ребрами.
Але це зовсім не означає, що Глен — не мій чоловічий ідеал. Він до біса красивий, високий, небезпечний, харизматичний. Такий, якому й слова поперек не скажеш… І в цій його самовпевненій аурі чарівного контрол-фріка точно щось є.
І все ж, його доля не просто трагічна — вона щиро жорстока. І в цьому винна я. Але яка різниця, якщо книжка продається на “ура”?
Я знову ставлю відео на паузу й різко захлопую ноутбук.
Досить на сьогодні самокопання. Час спати. Час перестати думати про речі, які вже не змінити.
Я ще не знаю, що зовсім скоро сама порушу власну пораду. Що вже зовсім скоро опинюся не просто у світі, який придумала, а в обіймах героя, якого прирекла на страждання.
І я навіть не підозрюю, що все, що я наговорила в цьому інтерв’ю, стане моїм особистим вироком.
А поки що я просто йду спати.